«Життя лиш доти має вартість,- говорив він частенько,- доки чоловік може помагати іншим. Коли він стає для інших тягарем, а хісна не приносить їм ніякого, тоді він уже не чоловік, а завада, тоді він уже й жити не варт. Хорони мене боже, щоб я коли-будь мав статися тягарем для інших і їсти ласкавий, хоч і як заслужений хліб!» Ті слова - то була провідна, золота нитка в життю Захара
Беркута.
