Немов жовта блискавка промайнула біля його ніг. Ще мить він залишався нерухомим. Навіть не зойкнув. Потім впав — повільно, як падає дерево. Повільно і нечутно, адже пісок приглушує все звуки.
— Даремно ти йдеш зі мною. Тобі буде боляче на мене дивитися. У мене буде такий вигляд, наче я вмираю, але це неправда…
Я мовчав.
— Зрозумій… Це дуже далеко. Моє тіло надто важке. Мені його не забрати.
Я мовчав.
— Але це все одно, що скинути стару оболонку. Тут немає нічого сумного…
Я мовчав.
У світлі місяця я дивився на його бліде чоло, на зімкнуті вії, на золоті пасма волосся, які перебирав вітер, і думав: все це лише оболонка. Найголовніше — те, чого не побачиш очима…
