Оглянувши процес розкладу й упадку Київської держави та розвій і відокремленнє її українських провінцій, ми переходимо тепер до Галицько-волинської держави, що завязавши ся на порозї XIII ст., протягнула в українських землях іще цїле столїтє по упадку Київа в повній силї традиції великодержавної полїтики й житя, князївсько-дружинного режіму, суспільно-полїтичних форм і культури, виробленої Київською державою.

Всеукраїнською, якою була Київська, Галицько-волинська держава стати не подужала, обмежила ся західньою Україною, хоч було кілька моментів, коли заносило ся як не на опанованнє нею цїлої України, то значне розширеннє сфери впливів на сходї. На перешкодї стали ріжні причини й пригоди, але і без них таке розширеннє впливів на Поднїпровє утрудняло ся тим, що підставою держави стала Галичина — західнїй край української території. Хоч завязав Галицько-волинську державу князь волинський, але підставою її стала Галичина, що як ми бачили, протягом XII в. розвинула в собі значні матеріальні сили; доперва пізнїйше в руках галицько-волинських князїв збирають ся волинські волости, і тільки з початком XIV в. злучують ся всї галицько-волинські землї в оден одностайний комплєкс, в руках Юрия. Центр ваги тодї переносить ся на Волинь, скільки можна судити з незвичайно бідних відомостей; їх бідність не дає можливости сконтролювати, чи з перенесеннєм ваги на Волинь не розвинула ся тенденція галицько-волинської полїтики більше на схід, тим часом як протягом цїлого XIII в., поки центр ваги лежав на Галичинї, традиції галицької полїтики звертали полїтику Галицько-волинської держави на захід. Але з другої половини XIII в. лягла забора, що вязала розвій галицько-волинської полїтики на сходї — татарська власть, під котру безпосередно переходять громади Київщини; тому і в першій половинї XIV в. трудно припускати сильний розвій галицько-волинських впливів на Поднїпровю.

Оглянувши історію Галицької-волинської держави, ми потім кинемо оком і на ті обставини, в яких жило українське Поднїпровє та зберемо скупі звістки про його житє з другої половини XIII і першої половини XIV в.[1]

Вихідним моментом утворення Галицької-волинської держави було друге запанованнє Романа в Галичу, по смерти останнього Ростиславича — Володимира. Але сей — так інтересний з огляду на його дальші наслїдки момент лишаєть ся дуже темним, з браку свійських джерел до сеї подїї. Одиноке сучасне джерело, що оповідає про неї — се краківський біскуп Вінцентий Кадлубек, але його звістки, хоч сучасні (він уродив ся коло 1160 р.), вимагають великої обережности і критики, спеціально — де він оповідає про руські справи. Тому не спускаючи ся на нього, ми мусимо старати ся самостійно розсьвітити собі сей момент, користаючи з цїлої суми наших відомостей, пізнїйших і ранїйших, а щоб виробити собі можливо добрий суд про ті обставини, в яких Галичина злучила ся в руках Романа з Володимирською волостию, і критично оцїнити між иньшим і Кадлубкове оповіданнє, мусимо насамперед глянути на ту полїтичну ситуацію, в котрій стояв Роман в момент смерти Володимира.

Оповіданнє Кадлубка про Романа

Остатнї звістки в київській лїтописи про Романа ми маємо з 1195-6 р., коли інтриґа Всеволода суздальського розсварила Романа з тестем — Рюриком київським і привела його до союзу з чернигівськими Ольговичами. Супроти сього союзу Рюрик ужив против Романа Володимира галицького, і той посилав військо на Романа. По сторонї Рюрика стояли турово-пинські князї. Такі відносини держали ся по всякій правдоподібности і далї, перед переходом Романа в Галич і по нїм; треба додати тільки, що після розриву Всеволода суздальського з Рюриком Роман міг числити також на певну піддержку Всеволода, бодай моральну. Сї відносини до чернигівських князїв і Суздаля невтралїзували Рюрика, і Роман з сього боку міг чути себе зовсїм безпечним[2]. З відносин волинських знаємо, що з Ярославичів луцьких Мстислав пересопницький був приятелем Романа[3], натомість відносини його до брата Всеволода белзького († 1195) і його наступників ледви чи буди добрі після конфлїкту за Володимир[4].

В відносинах до Польщі останнїй звістний нам факт — се участь Романа в війнї синів Казимира Справедливого з їх стриєм Мєшком, що закінчила ся битвою на Мозґаві (1195). Київська лїтопись каже, що Роман жадав від Казимировичів помочи для боротьби з Рюриком, але ті просили помогти їм наперед, «аби всї Поляки були за одним щитом з тобою і пімстили ся за твої кривди», і він пішов їм помагати. Перед тим ми бачили Романа в приязни з Мєшком (1188); тепер, видно, наручнїйші були йому Казимиричі. В кріпкій битві на Мозґаві Роман відограв здаєть ся чи не найважнїйшу ролю (таке вражіннє робить оповіданнє про сю битву Кадлубка, що дуже займаєть ся Романом); справа Мєшка, що стратив сина і сам був ранений в сїй битві, була програна, але Роман заплатив за сей усьпіх Казимиричів кровию своєю і своєї дружини, що понесла великі страти[5]. (Спиняю ся на сїм епізодї, бо він нам придасть ся для орієнтовання в оповіданню про запанованнє Романа в Галичинї).

Відносини Романа до Угорщини близше не звістні; зрештою по смерти Белї III († 1196) в Угорщинї почала ся внутрішня боротьба, між синами Белї Емериком і Андрієм, що вповнї опанувала увагу угорських правительственних кругів і відвела їх від активнїйшої участи в галицьких справах.

Дуже інтересно знати, в яких відносинах стояв Роман до галицького боярства, що з смертию Володимира мусїло взяти в свої руки зверхню управу Галичини. Пізнїйше ми маємо безперечні вказівки на сильне знеохоченнє боярства до Романа; питаємо ся отже, від коли з'явило ся воно? З оповідання Кадлубка виходило б, що вже в момент смерти Володимирка галицьке боярство було дуже нераде Романови і всякими способами випрошувало ся від нього. Але ся звістка виглядає непевно; ми знаємо, що Роман, зайнявши першим разом галицький стіл за порозуміннєм з галицьким боярством, сидїв в Галичинї дуже коротко (кілька місяців що найдовше), отже не мав часу так сильно зразити собі своїх прихильників; що більше, уже по тім як Угри вигнали Романа з Галича, приходили до нього запросини «від Галичан», і мова. тут іде, очевидно, таки про бояр[6]. Супроти сього говорити про неприхильність цїлого галицького боярства до Романа в момент смерти Володимира буде передчасно. Що найбільше — число сторонників Романа між галицьким боярством за се десятолїтє, що минуло від часу, коли бояре вперше кликали Романа до Галича, могло зменьшити ся, симпатії до нього могли простигнути; хоч з другого боку можна думати, що такий оборотний чоловік як Роман, маючи око на Галичину, вмів і походити коло своєї справи та далї удержувати собі партію між тутешнїм боярством.

По сих оріентаційних замітках перейдїм до оповідання Кадлубка. Він каже, що коли вмер Володимир, «не полишивши нїякого законного наступника», ріжні руські князї старали ся захопити його спадщину, між ними й Роман. Але що він уважав себе слабшим від иньших претендентів, тож звернув ся до Лєшка т. зв. Білого, старшого сина Казимира Справедливого, і просив, аби той настановив його не князем, а своїм намістником в Галичинї, а йому за те обіцював вічну службу і свою поміч до того, аби Казимир міг і иньших руських князїв взяти собі під руку. Декотрі Лєшкові дорадники спротивляли ся сьому, уважаючи користнїйшим безпосередно прилучити Галичину до Польщі, або вказували на те, що не годить ся Лєшкови винести сього васаля (таким нїби то мав бути Роман) на рівне з собою становище[7]. Але иньші вказували, що Роман для Поляків не чужий, як свояк їх князя і як вірний помічник і опікун[8] їх держави. Супроти сього Лєшко рішив ся помочи Роману і рушив на Галичину. Але ще не дійшов він границь Галичини, як стріло його посольство галицьких бояр; вони заявляли, що лїпше хочуть мати своїм володарем Лєшка і обіцюють йому послушність і вірність, аби тільки не віддавав Галичини Романови, та й взагалї заявляють неохоту до руських князїв через їх вічні усобицї. Та ся покора бояр була нещира: на дїлї вони хотїли боронити ся оружно від Лєшка, і тільки битва під Галичом, де Поляки здобувають рішучу побіду, змушує їх звернути ся уже з щирою покорою до Лєшка і просити, аби їм дав князя з своєї руки. Лєшко і його дорадники стоять при Романї; даремно бояре, що знавши Романа по сусїдству, бояли ся його тиранства, підступности й дражливости, «як блискавицї», всякими способами пробували відмовити Поляків, обіцюючи їм великі суми грошей і всякі дорогоцїнности, — Лєшко таки посадив їм князем Романа, а той зараз по виходї Лєшка, розпочав свої страшні переслїдування боярства[9].

Се бомбастичне і повне очевидних переборщень оповіданнє має, з одного боку, дати контраст великих добродїйств зроблених Поляками Роману і його пізнїйшої невдячности, а з другого боку, як зазначує автор на початку свого оповідання, має воно ілюструвати славу Лєшка: як то він, «хоч іще молодший, як яке сонце заблис вище над усїх руських князїв». Щоб представити славу свого героя, автор, видно, не пожалував фарб фантазії, і його образ має тільки досить далекі і непевні відгомони дїйсних фактів. Не кажучи вже, що автор тільки за помочию своєї фантазії міг зробити з Романа «слугу» польського князя, він спустив зовсїм з ока, що Роман тодї був далеко сильнїйшим і імпозантнїйшим володарем, нїж молодий Лєшко, що так слабко сидїв на своїм краківськім столї і відогравав досить сумну ролю в руках своїх всевластних баронів; що Роман, котрого дїйсно можна було назвати «Педаґоґом» молодих княжат-Казимировичів, мав усяке моральне право не випрошувати собі від Лєшка помочи, тільки жадати її за недавно дану їм свою поміч, так важну для них, а з рештою був потрібним польським княжатам і на далї з огляду на їх непевне становище. Про прилученнє Галичини до Польщі анї мови не могло бути тодї анї в польських анї в галицьких боярських кругах, і се представленнє річей у Кадлубка ми що найбільше — можемо толкувати антіципацією подїй по смерти Романа, так само як і описаний ним так сильно страх бояр перед Романом і його «тиранством». Таким чином з просторого й детайлїчного оповідання Кадлубка у нас властиво лишаєть ся оден тільки голий факт, що Роман, опановуючи вдруге Галичину, мав при собі поміч від Лєшка; бо навіть і такі подробицї Кадлубкового оповідання як те, що разом з Романом старали ся здобути галицький стіл й иньші руські князї, що бояре пробували боронити ся, що Галич обложено, і тільки битва, нещаслива для бояр, змусила їх до покори — навіть, кажу, сї подробицї не певні й дуже легко можуть бути фантастичними[10].

Обставини переходу Галичини під власть Романа

З поданого вище огляду полїтичної ситуації в момент смерти Володимира виходить, що Роман серед руських князїв не міг, по всякій правдоподібности, знайти значної помочи, але не міг стрінути й значної перешкоди в своїх плянах на Галичину. Зрештою як найблизший сусїд Галичини, що в кілька день міг наспіти з свого Володимира під Галич, Роман мав повну спромогу випередити всякого иньшого конкурента. Угорщина була вповнї спаралїжована тою внутрішньою війною — короля Емерика і його брата Андрія, пізнїйшого короля, що ярила ся в 1197-8 р.; перемирє, що зайшло між ними 1198 р., зовсїм не привело до згоди, й обидві партії стояли на поготові, очевидно — зовсїм не маючи часу для якихось заграничних авантур. Говорити про якісь польські пляни на Галичину в сїм часї було-б чистим анахронїзмом. Серед галицького боярства Роман мусїв мати свою партію прихильників, хоч з другого боку той факт, що він уважав потрібним вибрати ся на Галичину з більшими силами і стягнув поміч від Поляків, наводить на гадку, що між боярами була й неприхильна йому партія, яку мусїв він коли не поборювати силоміць, то принаймнї заімпонувати її значними силами. Про партизанів польських (як у Кадлубка) або угорських (як припускають декотрі сучасні історики) при тім одначе нема що думати: угорська партія творить ся між галицьким боярством, як знаємо, кільканадцять лїт пізнїйше, під впливом повного роздражнення на руських князїв, а польської там не було зовсїм і потім; можна думати хиба про партизанів якихось руських князїв.

Пізнїйше, за пановання Романа в Галичу, ми знаємо між боярами партію Ігоревичів, на чолї котрої стояли Володислав з братом, близькі покійному Володимиру як сини його «кормильця» — пістуна[11]. В момент смерти Володимира живий ще був їх батько звістний Ігор Сьвятославич († 1202), і кандидатура його як близького свояка покійного Володимира галицького (Ігор був оженений з його сестрою, донькою Ярослава) і взагалї близького йому чоловіка, була зовсїм натуральна: у Ігоря довго жив Володимир, ще за житя батька, вигнаний ним з Галича (1182-3), і звязки близших бояр Володимира з Ігорем і його двором могли йти ще з тих часів. І коли прихильників Романа ми, по традиції, найскорше можемо припустити між тими боярами, що накладали з ним в 1188 р., або їх синами, то знову й його неприхильниками могли бути «Володимирові приятелї», що 1188 р. мусїли тїкати з ним разом з Галичини, завдяки конспірації бояр з Романом.

Але сї противники Романа мусїли притихнути — він опанував Галич. Чи дійшло при тім до битви з противною партією (як оповідає Кадлубек), чи обійшло ся без конфлїкту, сього не можемо сказати, так само як не можемо й означити близше дату запановання Романа в Галичу (найправдоподібнїйше 1199 р.)[12].

З якими-б близшими подробицями не стало ся запанованнє Романа в Галичу, очевидно у всякім разї, що він сїв тут міцно. Що становище своє уважав він певним і в своїй державі і на зверх, показує розпочата ним сувора боротьба з боярством й його інтензивна загранична полїтика. Очевидно, партія противна йому в Галичинї не була так сильна, коли він так рішучо взяв ся до неї й до боярства взагалї, а той факт, що Роман не вагав ся зірвати слїдом відносини з Лєшком, котрому нїби то завдячав свій галицький стіл (як представляє Кадлубек), показує, що Роман зовсїм не потрібував так дуже Лєшка і взагалї сторонньої підпори.

Полїтика Романа на Руси. Союз з Візантиєю

Про відносини Романа до руських князїв — про його конфлїкт з Рюриком, що порозумівши ся з Ольговичами задумав відібрати Галичину від Романа, але натомісь стратив Київщину, відібрану Романом, оповів я на иньшім місцї[13]. Я висловив там гадку, що Роман мабуть сам дав початок до сього конфлїкту, завзявши ся від кількох років на Рюрика, і Рюрик супроти його ворожої постави злучив ся з Ольговичами, що мали пляни на Галичину від давна і тепер могли числити на ту партію Ігоря і Ігоревичів, про котру я що йно говорив. Роман упередив їх похід на Галичину, рушивши сам на Київ[14], і супроти того, що Київська земля стала по його сторонї, від разу опанував Київщину, а хоч не лишив Київа собі, як надїяли ся Кияне, зіставив Київщину в залежности від себе, посадивши тут свого брата в перших, Інгвара Ярославича. Коли Рюрик потім, скориставши з неприсутности Романа, пограбив Київ, на пімсту Киянам, — Роман рушив знову в Київщину, і його короводи з Рюриком скінчили ся на тім, що він постриг Рюрика з родиною в чернцї і позаберав і ті київські волости, які лишив був йому по першій кампанїї. За прошеннєм Всеволода він посадив у Київі Рюрикового сина, а Всеволодового зятя Ростислава, але чи дав йому усї волости його батька, не певно. В кождім разї сам Київ стояв у такій тїсній залежности від Романа, що Рюрик не відважав ся аж до смерти Романа скинути свого чернецтва, хоч у Київі (де його пострижено) княжив його син.

З Рюриковими союзниками Ольговичами Роман уставив добрі відносини, правдоподібно — змусивши їх вирікти ся усяких претензій на Галичину, а з Всеволодом суздальським, що претендував на ролю сенїора українських князїв, прийшов до близшого порозуміння. Порядкуючи українські справи за порозуміннєм з ним, Роман дуже зручно віддавав своїх противників під догляд Всеволода і заручав ся його помочию до піддержання порядку уставленого на Українї — своїх впливів там. Як я вже сказав, Роман, мабуть з огляду на Всеволода, на його претензії на старшинство над Київом, і не лишив Київщини собі: не хотячи анї накликати конфлїкту з Всеволодом, анї підпорядкувати себе його претензіям на старшинство, він задоволив ся ролею фактичного господаря на всїй правобічній Україні, а своїми укладами з Всеволодом фактично поставив себе на рівнї в ним, так що в полїтичній системі земель давньої Руської держави над старим, бідним Київом підіймали ся тепер два нові полїтичні центри: полудневий Галич і північний Володимир суздальський, в союзних відносинах між собою. По сьвіжім опанованню Галичини, що видвигнуло Романа на перше місце між українськими князями, сї київські війни 1201-4 р. були новим тріумфом Романа, що зробили його не першим між рівними, а зверхником українських земель. Під впливом сих фактів утворив ся в його титул, з яким виступає він в лїтописи — «самодержець всеї Руси»[15].

В звязку з сими київськими кампанїями Романа стояли його походи на Половцїв, що теж дуже причинили ся до його престіжу (як взагалї всяка війна з Половцями була популярна в українській суспільности). Половцї були союзниками Рюрика, отже мотивом Романових походів могло бути укараннє їх за сей союз і пустошеннє Київської землї, але також і оборона від них Київщини на далї, бо Роман брав Київщину нїби в фактичну свою опіку. Окрім того тут могли входити в гру дипльоматичні зносини Романа з Візантиєю. Першу звістку про них ми маємо з 1200 р. Не знати, чи вони тодї на ново були навязані, чи почали ся ще як Роман сидїв у Володимирі; досить, що в маю 1200 р. в Царгородї було посольство від Романа, на чолї котрого стояв Твердята Остромирич; про нього згадує царгородський паломник Новгородець Добриня[16]. Оповідаючи про похід Романа на Половцїв (перший з ряду), сучасний візантийський письменник Никита Хонїат з великим признаннєм підносить, що сей похід Романа змусив Половцїв забрати ся з візантийських земель, де вони були небезпечні уже й Царгороду; він мотивує сей похід симпатіями Романа до Візантиї та жалем за нещасливою її людностию, нищеною сими частими половецькими набігами; сї симпатії він признає по части самому Роману, «по части впливам його архипастиря» — митрополита або може й патріарха, що міг посередничити в сих переговорах[17].

Обидва походи були вчинені зимою (1201/2 чи 1202/3, і 1203/4) і були для Половцїв дуже шкідливі: було взято богато невільників і здобичи і визволено з неволї богато Русинів, а «Половецьку землю без перешкод зруйновано і знищено», як каже Хонїат. Походи зробили сильне вражіннє у сучасників, і посмертна похвала Роману в Галицькій лїтописи спеціально спиняєть ся на його походах на «поганих» — що він, «ідучи слїдом дїда свого Мономаха, кинув ся на поганих як лев, сердитий був як рись, нищив їх як крокодиль, переходив їх землю як орел, бо був хоробрий як тур». Здаєть ся, що були й спеціальні піснї про сї походи Романа на Половцїв[18].

Відносини Романа до західних сусїдів

Не знати коли, Роман увійшов також в дуже приязні відносини з новим угорським королем Андрієм. Як я згадував вище, Андрій вів війну з своїм братом королем Емериком, і з кінцем 1204 р., по його смерти, захопив у свої руки власть над Угорщиною, з початку як опікун свого малого братанича Володислава, а по його смерти став королем титулованим[19]. Які саме звязки вязали його з Романом, не знати; нема нїчого неможливого, що ще підчас своєї боротьби з Емериком Андрій навязав зносини з Романом. З пізнїйшого довідуємо ся, що вони навіть посвоячилися: вдову Романа Андрій звав «ятрівкою», отже Роман був йому якимсь кузеном, але близше про се свояцтво нїчого не знаємо[20]. У всякім разї між ними був тїсний союз і фамілїйна умова: коли котрий з них умре скорше, другий має заопікувати ся його дїтьми, і потім Лєшко в Галицькій лїтописи каже Андрію: «тебЂ бо другъ бЂ, кляла ся бо бЂста, яко оставшю в животЂ племени єго любовь имЂти[21].

Натомість відносини Романа до Лєшка скоро, як я вже згадував, попсували ся. Галицька лїтопись каже, що їх розсварив син Мєшка Володислав Тонконогий, «льстячи межи ними и завидуючи їх любви»[22]. Межи Лєшком і Володиславом була емуляція за краківський стіл: Лєшко вибив з Кракова Володислава, і Володиславу було наручно перетягнути на свою сторону такого сильного сусїда як Роман. Хронольоґія сих років польської історії взагалї дуже слабка: новійші дослїдники пересувають вигнаннє Володислава з Кракова вже на 1202 р.[23], отже від тодї можна-б датувати й початки розмиря між Романом і Лєшком. На якім ґрунтї став ся потім конфлїкт між Романом і Лєшком, не знаємо. Сучасні джерела нїчого не кажуть про причини походу Романа на Польщу, що закінчив ся його смертию, аж Длуґош доперва оповідає, що Роман хотїв здобути Люблинську землю: об'ясненнє як з одного боку дуже правдоподібне, супроти пізнїйших війн XIII–XIV в. за Люблин, так власне тим і підозріле, що могло бути викомбіноване Длуґошом по анальоґії пізнїйших подїй.

У одного західнього хронїста, маємо звістку, що натякає на участь Романа в сучасній боротьбі в Нїмеччинї; звістка ся говорить про замір Романа іти походом на Саксонїю перед смертию, але вона стоїть так одиноко й походить з такого далекого джерела, що трудно на нїй що небудь далї будувати[24]. Так само неясною зістаєть ся справа Романових зносин з папою, переказаних досить популярним в новійшій історіоґрафії пізнїйшим оповіданнєм[25]. Воно оповідає се так: папа, почувши, що Роман переміг Угрів і Ляхів і підбив собі усю Русь, присилав послів до Романа, намовляючи його на латинство та обіцяв йому королївський вінець і поміч меча св. Петра для дальших завойовань. Але Роман повів з послами діспуту против латинства «отъ писма», а на обіцянку помочи вийняв свій меч і запитав: «чи такий меч має папа, що береть ся йому помагати в завойованнях? доки він — Роман — має свій, не хоче купувати володїнь иньшою цїною, як тільки війною (кровию), «якоже отцы и дЂды наши розмножили землю Рускую». Се оповіданнє має вже виразні слїди Романової лєґенди (образ грізного Романа), з другого — слїди пізнїйшої емуляції з латинством, і в сїй формі його треба трактувати рішучо як лєґенду[26]. Лишаєть ся тільки питаннє, чи в основі її лежить память про дїйсний факт: посольство папи до Романа і відмовну відповідь Романа, чи на Романа перенесено попросту память пізнїйших унїонних пересправ. Треба признати, що панованнє сучасного Романови папи Інокентия III, взагалї дуже рухливого та в роздаванню королївських титулів щедрого, досить відповідає сїй звістцї про посольство, а сьвіже опанованнє латинниками Візантиї, що відкривало римській курії горизонти дальшого здобування східних схизматиків, і голосна слава Романа — все се обставини, що дуже надавали ся до такого посольства до нього; але дальше правдоподібности йти не можемо, не маючи нїяких документальних звісток про се. Лєґенда в кождім разї має виразний характер пізнїйшого лїтературного оброблення і висуває фіґуру непримереного Романа в докір пізнїйшим слабодухам, що йшли на заклики Риму[27].

Боротьба Романа з боярством

З внутрішньої дїяльности Романа по його переходї в Галичину сучасники оповіли тільки про його гостру боротьбу з боярством. В галицькій лїтописї маємо тільки глуху, принагідну згадку, що Роман вигнав з Галичини «Кормильчичів» — проводирів противної йому партії Ігоревичів[28]. Натомість богато (аж за богато!) оповідає про се сучасник Кадлубек. Ми бачили, що у нього галицькі бояре уже по смерти Володимира страшно боять ся кандидатури Романа, знаючи його вирафіноване тиранство[29]. І Роман дїйсно зараз справджує боярські страхи: «скоро тільки Лєшко відійшов із своїми, Роман захоплює несподївано (!) визначнїйших галицьких бояр[30] і вбиває: одних живими закопує в землю, других розрубує на куснї, з иньших лупить шкіру, иньших розстрілює стрілами, иньших живих потрошить — всякі способи кари вишукує, тяжким ворогом ставши для своїх підданих, мов для ворогів. Кого не міг він вхопити явно (бо майже всї розбігли ся по чужих краях), — зваблює дарунками, обіцянками, і якими тільки міг способами; приймає їх приязно, засипує гонорами, вивисшає, потім видумавши яку небудь вину — увязнює та губить їх нечуваними муками, чи з тим аби забрати собі майно скараних, чи щоб иньшим нагнати страху, чи щоб безпечнїйше панувати, вигубивши найбільше сильних. Звичайними прислівями його було: не можна безпечно їсти меду, не винищивши роя; не буде пахнути коріннє, поки його не потовчеш»[31].

Безперечно Кадлубек, взагалї звістний своїм риторизмом і повною свободою в детайлях, дав собі духу і в сїм оповіданню. Буквально брати його оповідання неможливо (правдоподібно — воно цїле навіяне якимсь лїтературним джерелом), але мусимо прийняти основу — остру боротьбу Романа з боярством, хоч певне без тих драстичних крайностей, про які оповідає Кадлубек. Коли б вони були в дїйсности ми певне-б почули їх відгомони і в наших джерелах, бодай в пізнїйших згадках; тим часом оповідаючи про таких визначних ворогів Романа, як Кормильчичі, лїтопись каже тільки, що Роман «загнав їх».

Які мотиви водили Романом у сїй боротьбі? Чи нищив він партію своїх противників, чи хотїв обломити роги боярським претензіям на широкі впливи, їх охоту правити самим іменем свого князя? Правдоподібно, і одно і друге. Про репресії Романа на полїтичних противників говорить лїтописна згадка; само собою зовсїм правдоподібно і те, що Роман не вмів помирити ся з широкими претензіями галицьких бояр, тим більше, що мусїв привести з собою з Володимира своїх старих і вірних бояр, котрим вірити мав далеко більше причини, нїж галицьким олїґархам, і тим мусїв подражнити і так дражливих на пунктї своїх впливів бояр галицьких.

В народнїх масах Роман був безперечно популярний, і його боротьба з боярством, як я зазначив уже, могла хиба ще причинити ся до сеї популярности. Про популярність в Галичинї можемо судити з пізнїйшої прихильности галицької громади до Данила[32]; про популярність Романа на Волини ми маємо цїлий ряд виразних вказівок, вичислених в своїм місцї[33] — тепер пригадаємо тільки одну, цїкаву тим, що вона показує популярність Романа і між волинською аристократією (може й земською, але найскорше — таки всякою, земською й служебною): на похоронах його внука Володимира Васильковича лїтописець так каже плакати ся по нїм «лїпшим мужом володимирським»: «добре було-б нам умерти з тобою, господине! — зробив ти нам таку свободу як дїд твій Роман: той був оборонив нас від усяких кривд, а ти пішов був слїдом свого дїда»[34].

Тим вичерпують ся наші відомости про дїяльність Романа в ролї фундатора й володаря Галицько-волинської держави. Навіть з сих скупих відомостей імпонує нам ся фіґура, його сьмілість, певність. Протягом такого короткого часу, кількома сильними ударами збив він до купи велику, поважну державу і засїв у нїй певно і міцно, піднявши високо своє імя у сучасників. Сучасний новгородський подорожник титулує його «великим князем», без нїякого на те прецеденту. Польський сучасник Кадлубек, описавши «тиранство» Романа, каже, що він «за короткий час незмірно підняв ся, так що правив майже всїми землями й князями Руси»[35]. Дїйсно, галицький лїтописець, як ми бачили, зве його «самодержцем всеї Руси», а з нагоди пізнїйшої подорожі Данила в орду, описуючи контраст сили й могутности Романа з тим пониженнєм Данила, зве Романа царем, означаючи, як звичайно, титулом царя верх сили й власти: «єгоже отець бЂ царь в Руской земли, иже покори Половецькую землю и воєва на иныє страны вси»[36]. Коли б Романови з його енерґією й зручністю удало ся використати свої сили протягом довшого часу й зміцнити свою державу, — полїтична й культурна історія України могла-б уложити ся инакше, нїж уложила ся наслїдком його передчасної смерти і дальшого періоду анархії, та тої обставини, що наступники Романа, видко, не дорівняли йому здібностями.

Подробицї останнього походу Романа звістні з сучасних джерел дуже мало. Суздальська лїтопись оповідає, не поясняючи причин сього походу, що Роман пішов на Ляхів і взяв два лядські городи, але підчас коли його військо стояло табором над Вислою, він відлучив ся з малим окруженнєм від табора (Ђха самъ въ малЂ дружинЂ отъ полку своєго), і Ляхи, наїхавши на нього несподївано, вбили його разом з тою малою дружиною; довідавши ся про се, його військо забрало труп Романа та вернуло ся з ним у Галич, і його поховано в Галичи в церкві Богородицї[37]. Се оповіданнє джерела сучасного, в сїй части взагалї богатого дуже докладними звістками про Україну й Галичину, варте повного нашого довіря, і з нього виходить, що Романа вбито підчас якогось більшого походу на Польщу, одначе не в битві, а зовсїм припадково, на розвідинах мабуть.

Смерть Романа

В старших польських річниках не знаходимо нїяких подробиць сього походу, окрім докладного означення дня і місяця Романової смерти: його вбито на св. Гервасія і Протасія, 19 червня 1205 р., в Завихостї на Вислї. До сього пізнїйше прилучають ся ріжні подробицї — що битва була так страшна, аж Висла почервонїла від крови Русинів; що богато їх потонуло в ріцї; що останки Романового війська Поляки гнали аж до Володимира; що Романа поховали Поляки в Сендомирі і потім видали його тїло Русинам в заміну за невільників. Нарештї Длуґош, використавши сї наростки і доповнивши їх з пісень і переказів, дав широке оповіданнє, котре тїшить ся досить значною популярністю в науковій лїтературі й досї, але належить, так само як і ті пізнїйші наростки польських річників, до Романової лєґенди, а не історії. Ми мусимо тримати ся вище наведеного лїтописного оповідання, a з польських джерел можемо виробити собі лише суд про сильне вражіннє, яке зробила в Польщі смерть Романа. Про нього сьвідчать такі факти, як спеціальна фундація, вчинена з сього поводу Лєшком в Кракові — він фундував каплицю на честь св. Гервасія і Протасія, в день котрих убито Романа, як широке розповсюдненнє звістки про його смерть в польських річниках, і ті ріжні лєґендарні наростки. Комбінуючи се все з лїтописним оповіданнєм, знаходимо тут потвердженнє гадки, що Роман вибрав ся був на Польщу з дуже серіозними замірами, і його несподївана смерть увільнила Польщу від великого страху: відти таке сильне вражіннє від смерти сього руського князя в Польщі[38].

Взагалї Роман полишив по собі глубокій слїд в народнїй памяти і сильно відбив ся в народнїй фантазиї: його з сього погляду треба поставити на рівнї з Володимиром Вел. і Мономахом, з тим тільки що індівідуальність Романа в народнїй і книжній традиції зазначила ся далеко визначнїйше нїж тих двох героїв. При иньшій нагодї[39] я навів уже останки пісень про Романа і його дїтей (сї останнї, очевидно, займали народню фантазію власне як Романові дїти) в народнїй поезиї українській і великоросийській, як українська гра «воротар», великоросийська билина, про війну Романа з литовськими королевичами, а може — і про те як Роман карав свою жінку. Мусїли бути спеціальні піснї й про боротьбу Романа з Половцями; здаєть ся, їх відгомін маємо в наведенім вище[40] місцї Галицької лїтописи, де лїтописець, згадавши про піснї, які сьпівано з нагоди щасливого походу Данила на Ятвягів, пригадує Романа — що він «був нищив поган як лев, аж Половцї страшили ним своїх дїтей»: се звучить як ремінїсценція піснї. Про якісь піснї про Романа у Поляків згадує Длуґош[41]. Нарештї у пізнїйшого хронїста Стрийковского (XVI в.) знаходимо слїди якихось переказів (або й пісень) про побіди Романа над Литвою: гнїваючи ся на їх бунти (так представляє то він), Роман уживав литовських невільників до тяжких робіт, замість худоби: він казав їх скованих запрягати в плуги та орати ними, замісь волів, переорювати «старини», корчувати «ляди», «і звідти вийшла приказка, як котрийсь (невільник) Литвин, научивши ся руської мови, сказав, тягнучи плуг: Ой Романе, Романе, лихим живеш — Литвою ореш!»[42] Сю приказку пробувано толкувати як перекручений відгомін цівілїзаційних заходів Романа коло Литви — що він силоміць змушував їх до хлїборобства[43], але такі заходи досить сумнївні, скорше вже можна припускати тут память про тяжкі роботи, на які уживано невільників.

Але нам цїкавий тут сей традиційний образ Романа — скрізь він виступає сильним, грізним володарем, гострим, часом немилосердним[44].

Смертию Романа розпочинаєть ся в Галицько-волинській державі довгий, сороклїтнїй період замішань, викликаних боротьбою за галицький стіл. Ся боротьба, описана досить детайлїчно, але заразом — дуже механїчно в Галицькій лїтописи, на перший погляд робить дуже хаотичне вражіннє, так що від неї, на побіжний погляд дїйсно може закрутити ся голова, як казав старий історик Галичини[45]. Аби не згубити ся в її детайлях, будемо слїдити головні моменти в розвою сеї боротьби, а особливо — напрями боярської полїтики, що лежали в основі сеї боротьби і коротко вже зазначені вище нами на иньшому місцї[46].

Конечною точкою сеї боротьби і замішань треба уважати Ярославську битву і подорож Данила до Бату: сї дві подїї, взяті разом, придушили ворожі елєменти і дали Данилови спромогу опанувати свою позицію сильно і певно. Отже сей період боротьби потягнув ся від р. 1205 до р. 1245–6.

Слїдячи долю місцевої княжої династиї, Романовичів, що опираючи ся на громаду, становили одну сторону в сїй боротьбі, сей сороклїтнїй період можна подїлити на кілька меньших: В першім Романовичі через свою молодість займають зовсїм пасивне становище і відірвані зовсїм від ґрунту; се тягнеть ся аж до моменту, коли вони дістають в остатнє володимирську волость (коло 1214 р.). Відси іде їх князюваннє в володимирській волости, аж до смерти Мстислава, що дала початок Данилови до сьвідомої боротьби за галицький престіл — до 1128 р. Третїй період — їх боротьба за галицькій стіл, аж до Ярославської битви.

Коли будемо слїдити другий місцевий чинник — боярство, то мусимо покласти ще одну граничну точку, з огляду на переміну в боярській полїтицї, а то боярську різню счинену Ігоревичами (1211 р.); доти бояре ведуть полїтику династичну, відти — вони сьвідомо і свобідно переводять свою боярську полїтику, вирікши ся зовсїм всяких традицій князївсько-дружинного укладу.

Вкінцї в полїтицї сусїднїх держав, що брали участь в галицько-волинських справах — Угорщини й Польщі поворотну точку становить Спішська умова, 1214 р. (вона припадає на оден майже час з запанованнєм Романовичів у Володимирі); від тодї Угорщина вертаєть ся до своєї давнїйшої проґрами — анексації Галичини.

Маючи на оцї сї придорожнї стовпцї, можемо пустити ся в свою подорож — слїдити історію галицько-волинських замішань.

Смерть Романа була для всїх повною несподїванкою. Ворожі елєменти, прибиті ним, на разї не дали познаки житя, і по похоронї Романа Галичане присягли на вірність його малому сину Данилу, що мав тільки три роки (меньшому брату його Васильку ішов тільки другий рік). Управу держави іменем Данила обняла його мати — молода Романова вдова. Розуміючи непевність свого становища, вона звернула ся до найблизшого Романового союзника і свого свояка угорського короля, удаючи ся під його опіку. Угорський король прибув до неї до Сяноку, і тут мусїли між ними стати ся важні умови, про котрі, на жаль, наші джерела не дають близших відомостей; галицький лїтописець хвалить прихильність короля до Романової родини, що він «прийняв Данила як свого милого сина», але не поясняє полїтичного підкладу сеї опіки[47]. З фактів бачимо, що король бере в свою опіку Романовичів і їх землї, а за те, чи то за згодою їх матери і бояр, чи на власну руку, приймає на себе ролю зверхника сих земель: від тепер він титулує себе все королем Галичини і Володимирії (Galiciae Lodomeriaeque rex)[48]. Для безпечности ухвалено впровадити в Галич угорську залогу, і король дїйсно прислав дуже значну залогу, «Угры многы». Ся угорська залога, дїйсно, послужила гальмом на розвій боярської опозиції, придушеної перед тим Романом. Противна Романовичам партія тільки поволї відживала, спроваджуючи своїх розігнаних і розполошених партизанів; на чолї її стали брати Кормильчичі, сторонники Ігоревичів, по смерти Романа закликані назад в Галичину їх одномишленниками.

Похід Ольговичів

Тим часом вість про смерть Романа заворушила його противників між руськими князями. Рухливі Ольговичі, що вже кілька разів виходили з плянамн на Галич, зібрали ся на борзї й поспішили ся до Галича, рахуючи мабуть на своїх прихильників між боярами, бо як з усього видно — вибрали ся в похід з невеличкими силами. Рюрик, що скинув з себе своє невільне постриженнє, відновив свою умову з Ольговичами й прилучив ся до походу. Закликано й Половцїв, і з ними рушили на Галич. Але противники Романовичів, видно, ще не віджили, та й супроти угорської залоги, поставленої в Галичу, і невеликих сил, приведених Ольговичами, не відважили ся показати свою фарбу. Коли Ольговичі приступили під Галич, місто боронило ся, й бояре теж. По нещасливім приступі, Ольговичі «c срамомъ великим» мусїли вертати[49].

Але Ольговичі вертали ся тільки з тим, аби вибрати ся на ново з більшими силами; на другий рік вони зібрали всю свою фамілїю: пішли Сьвятославичі чернигівські й Ігоревичі новгородські, прилучились смоленські й київські князї з Чорними Клобуками; Половцїв спроваджено теж велику силу. Разом з їх походом рушив на Володимир також і Лєшко, судячи по словам лїтописи — за порозуміннєм з ними[50]. Романова вдова з своїми прихильниками супроти сеї коалїції кликала собі в поміч угорського короля. Але що й у самім Галичу ворожа боярська партія, не вважаючи на угорську залогу, підіймала голову, княгиня не відважила ся довше зіставати тут і не діждавши ся приходу угорського короля, втїкла до Володимира, більше певного для Романової родини. Під Володимир потягнув супроти того й король. Тут розпочали ся зносини між ним і Лєшком, і прийшло до порозуміння[51]. Про зміст сеї умови джерела не кажуть нїчого, видко тільки, що король умовив Лєшка занехати ворожу акцію супроти Романовичів: прийнявши під свою протекцію Романовичів з їх землями, він тепер якимсь способом втягнув до того й Лєшка. Може бути, що за порозуміннєм з Лєшком же король надумав посадити в Галичу якогось зовсїм стороннього князя — правдоподібно, в ролї провізора галицького стола, з огляду на безрадність сиріт. По нарадї з прихильними Романовичам галицькими боярами рішено взяти до сього Ярослава переяславського, сина Всеволода суздальського, отже князя з впливової родини, що міг би оборонити ся від претензій иньших князїв, а знову в галицькі справи не був замішаний[52]. До нього вислано запросини.

Ігоревичі в Галичинї й Володимирі

Покінчивши таким чином галицькі справи король і Лєшко пішли назад своїми дорогами. Чи зайняли вони яке становище супроти Ольговичів з їx союзниками, Галицька лїтопись, наше головне джерело, не каже нїчого. З оповідання її виходить, що Ольговичі супроти угорського війська не відважили ся іти на Галичину і перестоявши десь на границях Волини, завернули ся назад, але потім, коли король пішов, знову пішли на Галичину. Партія Ігоревичів використала сю хвилю й настрашивши своїх противників, що військо Ольговичів може їх знищити, нїм Ярослав приїде, перемогла їх опозицію; вона вислала своїх послів до табору Ольговичів, що стояв тодї за два днї дороги від Галича, й закликала Володимира Ігоревича до Галича. Володимир, діставши сю вістку, потайки викрав ся з табору союзників з своїм полком і женучи день і ніч, дістав ся за добу до Галича. Його оголосили тут князем, десь лїтом 1206 р.[53]

Ярослав Всеволодич, діставши про се звістку, вернув ся з дороги, з під Галича, а Ольговичі з своїми союзниками, поміркувавши, теж не видумали нїчого лїпшого, як вернути ся. Які були між союзниками умови що до подїлу Галичини, не знаємо, але очевидна річ, що не для самих Ігоревичів ішли вони її здобувати, тому й Володимир потайки викрадав ся з їх табору; тому й на далї не міг числити на їх поміч. Одинока сила, на яку він міг покладати ся, була його родина. Він віддав свому брату Роману Звенигород, а для третього — Сьвятослава хотїв здобути Володимир. В тім був інтерес і Володимира і противної Романовичам боярської партії — вибити Романовичів з усїх земель, позбавити всякої опори, «искоренити племя Романово'», як каже галицький лїтописець. Вони вислали до володимирської громади в посольстві якогось попа, взиваючи її, аби видала Романовичів і прийняла собі князем Сьвятослава, а инакше грозили знищити Володимир.

Се посольство викликало серед Володимирцїв сильний гнїв: вони хотїли забити навіть того попа-посла, але декотрі з володимирських бояр обстали за ним: мовляв, не годить ся забити посла. Лїтописець закидає їм, що вони «имЂяху лесть во сердцЂ», спріяючи Ігоревичам, і які-б не були дїйсні мотиви такого виступу сих бояр, дїйсно між володимирським боярством мусїла зарисувати ся ґрупа, що волїла прийняти князем Ігоревича, нїж зіставати ся з недорослими сиротами-князями і дїйсною реґенцією чужих бояр і Романової княгинї. Княгиня довідавши ся про епізод з попом, побачила в нїм лихий знак і настрашена галицькими боярськими інтриґами, по нарадї з найблизшими своїми боярами постановила тїкати з Володимира. Чи дїйсно противна партія була значна, чи дїйсну небезпечність побільшала настрашена фантазія, не знати; я думаю скорше останнє. В найблизшу ніч постановлено утїкти в Польщу; щоб не стягнути на себе уваги, дядько (пістун) вивів Данила воротами міста, а другий повірник княгинї Юрий піп з «кормилицею» разом винесли малого Василька через якийсь пролом в стїнї, «дЂрою градною», і злучивши ся за містом, утїкли до Польщі до Лєшка. Се стало ся десь при кінцї 1206 чи на початку 1207 р., і тим розпочала ся довга блуканина Романовичів.

Галицький лїтописець представляє сей крок Романової вдови як дуже відважний, навіть нерозважний: «не знали куди бігти: Романа убито в Польщі, а Лєшко потім не уложив згоди». Тож він особливою божою ласкою уважає, що Лєшко пожалував сиріт, і навіть вставив ся за ними перед угорським королем. В дїйсности, як я зазначив, мусїла вже перед тим, під Володимиром, стати ся між Андрієм і Лєшком якась прихильна для Романовичів умова. Андрій при тім міг виходити з становища зверхника (сюзерена) Романовичів, на якім він, видко, став від Сяніцького з'їзду (иньше питаннє, чи таке його становище було признане дїйсно в землях Романовичів і в їх окруженню). Які користи від піддержування Романовичів міг він показати Лєшкови, над тим сушити голови не буду, тільки піднесу, що дальші факти: поклик Лєшка до угорського короля і заходи Ігоревичів, аби здержати Андрія й Лєшка від вмішання в галицькі справи в інтересах Романовичів, на мій погляд вказують зовсїм виразно на істнованнє такої умови, що хоч, розумієть ся, виходила з становища інтересів Угорщини й Польщі, одначе забезпечувала Романовичам їх батьківщину. Не можу згодити ся і з поглядом, що Лєшко й Андрій тільки удавали свою прихильність до Романовичів, а в дїйсности дивили ся на них як на своїх невільників-закладнїв[54]. Не покладаю ся і я на безкористні симпатиї їх до Романовичів, але підношу той факт, що аж до Спішського з'їзду 1214 р., коли Андрій і Лєшко приходять до нової комбінації: беруть Галичину собі, себто віддають Кольоманови — Андрієвому сину й Лєшковому зятеви, — вони таки до певної міри займають ся долею Романовичів та піддержують, бодай по трохи, їх права на галицько-волинські землї.

Лєшко, як оповідає лїтописець, прийняв Романову вдову — «ятровь свою» і її сиріт «з великою честию», й заявив свою готовість оборонити їх від узурпаторів. Зіставивши княгиню з маленьким Васильком у себе, він післав Данила з своїм посольством до Андрія, пригадуючи його приязнь з Романом і взиваючи до спільного походу на Ігоревичів, аби відібрати від них батьківщину Романовичів: «ходїм відібрати й вернути їм їх отчество». Так оповідає се галицький лїтописець, іґноруючи попереднє порозуміннє Андрія з Лєшком. Ми, виходячи з нашого погляду, мусимо се розуміти так, що Лєшко відкликував ся до сього недавнього порозуміння і взивав короля до спільного походу в інтересах Романовичів. Правдоподібно, таки дїйсно заносило ся на такий похід в інтересах Романовичів, бо Володимир Ігоревич занепокоїв ся і постарав ся відвернути небезпечність дарунками. Виславши щедрі дарунки в Польщу й Угорщину, він, дїйсно, здержав сей похід, і Андрій з Лєшком обмежили ся плятонїчним співчутєм для сиріт, що полишили ся у них[55].

Усобиця Ігоревичів

Але такий лад стояв не довго[56]. Ігоревичі в своїй непевній позиції, завдячуючи своє становище ласцї бояр і не маючи за собою нїкого, не мали навіть стільки розваги, аби бодай тримати ся між собою солїдарно. Між Володимиром галицьким і Романом звенигородським розпочала ся усобиця. Роман удав ся до угорського короля, і хоч се була визначна неконсексенція супроти вже зайнятого Андрієм становища в галицьких справах, Романови удало ся, мабуть знов таки богатими дарунками — притягнути короля на свій бік. Андрій дав Романови помічне військо, і він пішов з ним на Володимира. В битві Володимира побито, Роман узяв Галич і сїв тут, а Володимир подав ся у свої сїверські волости[57].

Ся усобиця рішучо захитала становище Ігоревичів і той лад, який був уставив ся з ними в галицько-волинських землях.

Насамперед Ігоревичі стратили Володимир. Правдоподібно, використовуючи галицьку усобицю, Олександр белзький, братанич Романа, звернув ся до Лєшка і його брата Казимира, що були його близькими свояками[58]: просив, аби помогли йому здобути Володимир, і прихилив їх до сього. З помічним польським полком Олександр прийшов під Володимир, і місто отворило йому ворота, як Романовому братаничу; дуже можливо, що прихильники Романовичів в Володимирі ще перед тим мали зносини з Олександром, аби позбути ся Сьвятослава Ігоревича. Місто одначе за се своє довірє було досить сильно покаране: Олександрові союзники Ляхи кинули ся грабовати його і викликали тим нарікання на Олександра: «як би не було з ними їх свояка Олександра, казали Володимирцї, не пустили б ми їх і через Буг». Сьвятослава Поляки забрали з собою в Польщу, а Олександр став княжити в Володимирі. Але се трівало не довго. Ярославичі — Інгвар і Мстислав, задумали собі поживити ся з сих замішань і увійшли теж в близші зносини з Поляками. Інгвар заприязнив ся з Лєшком і видав за нього свою доньку[59]. Правдоподібно, Лєшко й поміг йому також відібрати Володимир від Олександра. Але володимирські бояре «не любили Інгвара», і Олександр, користаючи з сього, відібрав собі потім назад Володимир, «совЂтомь Лестьковымъ».

Тим часом Берестяне, користаючи з сих володимирських замішань, вислали до Лєшка посольство, аби пустив до них Романову вдову з малим Васильком княжити у них. Лєшко згодив ся на се, і Василько приїхав до Берестя. Коли-ж Олександр в друге дістав Володимир, Романа вдова удала ся до Лєшка з проханнєм, аби змусив Олександра бодай до якоїсь уступки для Василька, коли забрав його отчину, і Олександр мусїв віддати Васильку полудневу частину Белзько-червенської землї, з Белзом, очевидно — в заміну за Берестє. Тут Василько пробув кілька років, поки Олександр не намовив Лєшка, аби відібрав Белз від Василька і віддав йому. Тодї у Василька з братом зістала ся сама маленька-Камінецька волость[60], і аж потім, мабуть в заміну за Камінь, дістали Романовичі волость в полудневій Волини (Тихомль і Перемиль) та тут «княжили» з своєю матїрю, як каже лїтопись — «споглядаючи звідси на Володимир та думаючи собі: як там не крути, а Володимир таки в кінцї буде наш». Так воно й стало ся незадовго (року 1214–1215)[61].

Поки Володимирською волостию так самовільно роспоряджав собі Лєшко, піддержуючи то того то сього супроти безрадних Романовичів і їх бояр, в Галичинї ярили ся боярські партії. Роман, опанувавши Галич за помочию Угрів, підняв на себе бояр. Розпочали ся якісь замішання — «безаконьє галичкое и мятежь», як каже лїтопись. Маємо не підозрілу звістку, що Роман Ігоревич був вигнаний підчас сих замішань: вигнав його Ростислав Рюрикович, очевидно — спроваджений боярами, але потім Романови удало ся вернути собі Галич[62]. Нарештї король Андрій, не знати — чи з власної інїціятиви, чи може намовлений галицькими боярами[63], постановив зробити кінець нездалому князюванню Романа і вислав у Галич воєводу Бенедикта. Той ухопив Романа, заставши його в лазнї («в бани мыюща ся») та вислав на Угорщину, а Галич обсадив знову угорською залогою.

Ся залога і сам Бенедикт одначе дали ся дуже в знаки Галичу: лїтописець згадує, що якийсь славний галицький книжник Тимотей з Київа доводив «притчею», що сього Бенедикта треба уважати антіхристом, і лїтописець згоджуєть ся з такою непохвальною характеристикою Бенедикта, признаючи що він був «томитель боярам і горожанам». Невдоволені ним Галичане звернули ся з початку до Мстислава пересопницького, підбивши його на Угрів, але що Мстислав, видко, вибрав ся з дуже малими силами, тож Галичане не піддержали його й він, осьміяний, мусїв нї з чим вернути ся; галицький лїтописець оповідає, що Іля Щепанович, один з «великих бояр», мабуть висланий галицьким боярством на зустріч Мстиславу, коли той прийшов під Галич, на глум вивів його на «Галичину могилу» і з усьміхом сказав: «от княже, ти посидїв на Галичинї могилї, то так як би княжив у Галичи» — поглузували з нього, додає лїтописець[64]. Потім прийшла вість, що Роман утїк з Угорщини. Галичане вислали посольство до нього й до Володимира[65], перепрошували їх та просили увільнити від угорської окупації. Ігоревичі, котрих нещастя привели знову до згоди, вибрали ся спільно походом на Галичину. Сили їх мусїли бути значні, і супроти загального незадоволення людности угорська залога не відважила ся відсижувати ся в Галичу: Бенедикт забрав ся з своїм полком на Угорщину, й Ігоревичї наново опанували Галичину. Володимир сїв на ново в Галичу, Роман у Звенигороді, а Сьвятослав замість утраченого Володимира дістав Перемишль. Супроти можливої опозицїї угорського короля Володимир звернув ся до давнійшого, випробованого вже способу: вислав великі дарунки на Угорщину з своїм сином Всеволодом і дїйсно тим осягнув бажаний невтралїтет Угорщини[66].

Боярська різня. Упадок Ігоревичів

Але бояре, закликаючи Ігоревичів, зовсїм не мали наміру капітулювати перед ними в своїх змаганнях; з другого боку Ігоревичі, вже перед тим спробувавши боярської опозиції, тепер, видко, були особливо дражливі на неї. Обопільне роздражненнє закінчило ся дуже прикрою подїєю: Ігоревичі, аби зломити боярську опозицію, задумали вирізати противних собі бояр. Нїяких близших подробиць лїтопись не дає, каже тільки, що при нагодї (по прилучаю) сей плян виконано, і в ріжних місцях Галичини убито пятьсот бояр, між ними кілька «великих бояр»; иньші повтїкали. Сю цифру пятьсот, розумієть ся, не можна вважати докладною: так кругло рахували сю різню, може й значно побільшаючи число її жертв як то часто буває. Але у всякім разї число побитих мусїло бути дуже значне[67]. Майно побитих і утїкачів сконфісковано[68]. Але результат сеї різнї був зовсїм для Ігоревичів несподїваний. Недобитки боярські завзяли ся відомстити ся Ігоревичам за смерть своїх братів і постановили порушити для того все — навіть виставити кандидатуру Романовичів та постягати їх свояків. І їм се удало ся.

Данило весь сей час, від коли відослав його туди Лєшко (1207), перебував на угорськім дворі. Король Андрій признавав, очевидно, його законним володарем Галичини; окупація, зроблена Бенедиктом, певно, була вчинена в його імени. Галицький лїтописець оповідає, що двірські угорські сфери (або як він каже — «король АндрЂй и боярЂ угорьстЂи, и вся земля») перед уродженнєм сина у Андрія мали проєкт на випадок, як би не було у короля сина, оженити Данила з донькою Андрія, очевидно — щоб зробити Данила угорським наслїдником[69]; але що син і наступник Андрія Беля родив ся ще в 1206 р.[70], то й тут хиба треба бачити анахронїстичну звістку з часів безпосередно по смерти Романа, або ще скорше — просто якийсь відгомін поголосок про пляни на Галичину, які угорське правительство могло звязувати з своєю опікою Романовичам.

Коли тепер, по різнї, заданій Ігоревичами боярам, з'явив ся на угорськім дворі відвічний ворог Романового рода Володислав Кормильчич з иньшими боярами і попросив, аби король Андрій вислав з ними малого Данила, «отчича Галичу», аби відібрати Галичину від Ігоревичів, король Андрій, як каже лїтописець, прийняв сей проєкт «c великою любовью». Він зібрав сильне військо і під проводом палятина Пота вислав його з Данилом і Володиславом на Галич. Похід розпочав ся звичайною дорогою — від Сянока. Коли угорське військо з'явило ся під Перемишлем, Володислав звернув ся до Перемишлян, властиво — до місцевих боярських родів, умовляючи їx не обставати за Сьвятославом супроти недавнього підступу Ігоревичів: «чого вагаєте ся, братиє! переказує їх слова лїтописець; чи не сї (Ігоревичі) побили ваших батьків і братів, а иньші (Ігоревичі ж) пограбили ваше майно, повіддавали ваших доньок за ваших рабів, і батьківщинами вашими заволодїли ріжні зайди? і ви тепер хочете за них положити душу свою?» Він дїйсно промовив їм до почутя: Перемишляне «сжаливши си о бывшихъ», отворили перед ним місто і видали князя Сьвятослава. Натомість коли приступили під Звенигород, там не удало ся відвести людей від князя: «Звенигородцї люто бороли ся», і облога затягнула ся на довго.

Тим часом наспіли з Волини князї, змобілїзовані, очевидно, також галицькими боярами: прийшли Романові бояре з Белза від Василька з військом, Олександр з Володимира з великим полком, з Луцька від Інгвара полки луцькі й дорогобузькі з його сином, Мстислав з Пересопницї. Се була боротьба волинських Мономаховичів з приходнями Ольговичами, що влїзли їм на ґрунт. Лєшко також прислав помічний полк. Сї полки зійшли ся коло Звенигорода. Роману-ж прибула в поміч половецька орда. Хоч в битві Роману удало ся побити Угрів, але бороти ся з таким переважним ворогом не було що. Роман задумав викрасти ся з Звенигорода, щоб пошукати помочи «в руських князях» — в Київі, де сидїв тодї їх свояк Всеволод Сьвятославич, Але на дорозї, під Шумськом, Романа зловили й привели в табор союзників. Тільки тепер, переконавши ся, що князь їх попав ся в руки ворогів, Звенигородцї піддали ся. Союзні війська пішли під Галич. Володимир з їх наближеннєм утїк звідти, і союзники без перешкоди опанували столицю, в вереснї 1211 р. Тут з великою нарадою, в присутности угорських воєвод бояре волинські й галицькі посадили Данила на столї в катедрі Богородицї. Взятих в неволю князїв Ігоревичів — Сьвятослава й Романа угорські воєводи хотїли відвести на Угорщину, але галицькі бояре задарували їх богатими дарунками і вимогли від них сим, що видали їм сих князїв на пімсту. Тодї бояре повісили їх — факт в історії давньої Руси нечуваний! Одна записка додає ще, що бояре перед тим ще й «били» сих князїв[71].

Посадженнє Данила

На вість про посадженнє Данила в Галичу приїхала до Галича з Белза його мати, аби взяти на себе реґенцію, бо Данило був ще такий малий, як каже лїтописець, що не пізнав своєї матери. Але її прийшло ся сильно розчаруватись: Володислав Кормильчич, що стояв тепер на чолї боярства, зовсїм не на те спроваджував Данила з Угорщини, аби відступити управу Романовій княгинї й її боярам; він противно хотїв забрати реґенцію собі. Тому між княгинею й Володиславом дїйшло до гострих відносин, і в кінцї вона мусїла втїкати з Галича — «Галичане вигнаша Данилову матерь изъ Галича», як каже лїтописець. Малий Данило гірко плакав і не хотїв пускати матери, а коли оден з бояр попробував силоміць відвести його коня, Данило добув меча, й хотїв ударити того боярина, але тільки утяв його коня: лїтописець нотує сей перший «оружний» виступ князя.

Від'їхавши до Белза, княгиня відти, видко, звернула ся з жалями на бояр до угорського короля, і той прийняв дуже до серця кривду своєї своячки. Рішено приборкати бояр; король рушив з військом на Галич, а з Волини прибула княгиня з волинськими боярами і декотрими князями, що піддержали її. Бояре мусїли покорити ся. Головних проводирів їх — Володислава, Судислава і Филипа арештовано. Судислав і Филип викрутили ся грошевими контрібуціями, але Володислава король забрав з собою на Угорщину. Княгиня з своїми боярами взяла знову реґенцію. Але скоро тільки виступили війська її союзників з Галичини, бояре взяли ся на ново до неї й закликали князем у Галич Мстислава пересопницького. Хоч раз уже так сильно надутий боярами, Мстислав дїйсно пішов на Галич. Княгиня на сю вість вислала Василька до Белза, а сама з Данилом виїхала на Угорщину, шукати знову помочи у Андрія. Король дїйсно став ладити ся в похід на Галичину, але в дорозї його задержала страшна катастрофа: смерть його многогрішної жінки Ґертруди, забитої угорськими баронами, обуреними її участию в насильстві, що сповнив її брат над жінкою звістного нам Бенедикта. Андрій залишив похід і вернув ся назад. Мстислав пересопницький тимчасом, настрашений угорським походом, утїк із Галича. Галицькі бояре разом стали повними панами ситуації. Володислав, ще перед тим увільнений Андрієм, вернув ся до Галичини й міг зробити те, чого досї не удавало ся ще нїкому: «воЂха в Галичь и вокняжи ся и сЂде на столї[72].

Але факт сей був занадто нечуваний, аби сучасники могли з ним легко погодити ся. Насамперед Мстислав пересопницький, утративши так нужденно Галич, попробував рушити князїв на Володислава; він спровадив Лєшка, а той понудив до походу Романовичів і Олександра. Володислав виступив на зустріч русько-польському війську з Галичанами і з «своїми» Уграми і Чехами, очевидно — збірною дружиною, яку він собі сформував, аби мати в нїй опору свого князювання. На р. Бібрцї стала ся дуже сильна битва, і Володислава розбито. Але коли союзники приступили під Галич, узяти його не удало ся, й вони обмежили ся тим, що повоювали галицьке Поділє і з тим вернули ся. Володислав виграв справу, але дуже не на довго. В полїтиці приготовляла ся дуже важна зміна супроти галицьких справ, і вона відбила ся передо всїм на Володиславі.

Спишська умова 1214 р.

Ми бачили, що досї й угорський король і Лєшко уважали себе наче-б опікунами малих Романовичів і не раз виступали в оборонї їх прав, хоч і не спромогали ся консеквентно й постійно сих прав боронити. Угорський король при тім уважав Романову державу за васальну і з сього становища опікував ся Данилом. Яку користь мав або надїяв ся мати з підтримування Романовичів Лєшко, не знаємо, але підтримував теж. Тепер в їх поглядах на сю справу стала ся переміна: замість аби обороняти права малих Романовичів своїм мечем, Андрій і Лєшко постановили використати ситуацію безпосередно для себе. Галицька лїтопись представляє, що безпосереднїм мотивом до того послужило запанованнє в Галичу Володислава: Лєшко, виступаючи з своїм проєктом перед угорським королем, починає в лїтописи від того: «не єсть лЂпо боярину княжити в Галичи». Можливо, що сей драстичний факт був остатнею кроплею, що переповнив чашу: могло здавати ся, що Романовичам нїяк не удержати своєї отчини, тож Лєшко й Андрій постановили покинути справу Романовичів і взяти Галичину для себе. Автором проєкту, здаєть ся, був краківський каштелян Пакослав: він потім переводив переговори в сїй справі між Лєшком і Андрієм і дістав за комісію волость у Галичинї. Дивно тільки, що лїтописець зве Пакослава приятелем Романовичів, коли проєкт сей був звернений передо всїм против них. Можливо зрштою, що як справа Романовичів здавала ся тодї зовсїм безнадїйною, то й ті охлапи, які вони дістали при переведенню Пакославового проєкту, могли декому здавати ся добродїйством.

Плян був такий, що між Лєшком і Андрієм мав утворити ся тїсний союз, сполучений з подїлом Романової спадщини. Маленька донька Лєшка Сальомея — його одинока тодї дитина, що мала десь зо два роки, або й меньше в тім часї[73], мала вийти заміж за другого Андрієвого сина Кольомана, старшого від неї о яких 2–3 роки, і Кольоман з титулом короля мав дістати Галич. Західня Галичина, з Перемишлем, діставала ся Лєшкови, що окрім того мабуть тодї-ж забезпечив собі поміч угорського короля і в своїх інтересах на Волини: Романовичі, за утрату Галичини мали дістати Володимирську волость, але Лєшко лишав собі все північне Побуже — Берестейщину і північну частину Червенської землї — пізнїйшу Холмщину.

Проєкт сей остаточно прийнято на з'їзді Андрія і Лєшка в Спішу 1214 р. Маленьку Сальомею вислано на двір угорського короля й обвінчано з Кольоманом, а в справі коронації Кольомана Андрій звернув ся до папи (звістного Інокентія III): просив позволення угорському прімасу, архіепископу ґранському, аби міг помазати Кольомана на «короля Галичини», і бажав, аби папа прислав від себе корону на його коронацію. Папа вволив його бажання: Андрій вмів його звабити, заповівши унїю Галицької Руси з римською церквою. Але ся кореспонденція забрала досить часу, так що коронація наступила не скорше як зимою 1215/6 р. Аби тимчасом прийняти Галичину в фактичне володїннє, Андрій вислав на Галич військо, супроти котрого Володислав не міг удержати ся. Його увязнено і вислано в Угорщину, де він і умер, а лїтописець злобно нотує, що його проба княжити в Галичу принесла нещастє всьому його роду: «нашедъ зло племени своему и дЂтемь своимъ княжения дЂля» — всї князї (взагалї володарі) були не ласкаві до дїтей Володислава за його сьміливий учинок. Малий Кольоман засїв у Галичи з невеликою угорською залогою, на чолї котрої стояв уже звістний нам Бенедикт, знову в ролї фактичного управителя Галичини. Перемишль віддано Лєшкови, а Пакослав, правдоподібний автор цїлого сього проєкту, дістав Любачівську волость. Александра Лєшко змусив забрати ся з Володимира і віддав Володимирську волость Романовичам, а собі полишив «Берестий и Угровескъ, и Верещинъ, и Столпьє, Комовъ и всю украину»[74].

Сей подїл Романової спадщини між Угорщиною й Польщою міг би мати дуже далекі й важні наслїдки, коли-б завязаний в Спішу союз Лєшка й Андрія удержав ся. В дїйсности він був зовсїм ефемеричним. Король Андрій, що вже від довшого часу займав ся справами Галичини й уважав себе її зверхником, не міг переболїти уступки зробленої Лєшкови — подїлу Галичини між Кольоманом і ним, і вкінцї відібрав від Лєшка західню Галичину. Можливо зрештою, що в самій Спішській умові були такі спеціальні точки про передачу західньої Галичини Лєшкови, які викликали потім непорозуміння. (Можливо нпр., що сю західню Галичину Лєшко брав з тим, аби дати її в посаг Сальомеї, а відтягав ся з передачою її Кольоману, або що)[75]. Досить, що Андрій невдовзі по Спішській умові відібрав від Лєшка західню Галичину, і наслїдком того Лєшко став з союзника його ворогом.

Се було о стільки небезпечно для Андрія, що становище Угрів в Галичинї було й без того хистке. Серед галицької людности угорська окупація і давнїйше була непопулярна, а сей раз Андрій вмішав ся до того і в галицькі церковні справи, що від тодї стільки разів були каменем преткновения для всяких окупаторів Галичини. Ми маємо, що правда, тільки досить загальні згадки про се, але безперечно, що ся сторона угорської окупації причинила ся теж до її непопулярности. Одна лїтописна записка посадженнє Кольомана в Галичинї звязує з латинїзацією руської церкви й нагінками за православним духовенством: «епископа и попы изгна изъ церкви, а свои попы приведе латыньскія на службу»[76]. Се, очевидно, побільшена поголоска, але що повод для неї був, показують листи Андрія до папи: повідомляючи про свій намір посадити Кольомана королем в Галичинї, він заявляє, що галицька людність заявила готовість прилучити ся до римської церкви з захованнєм обряду[77]. Очевидно, в тім напрямі він щось робив або бодай пробував робити в Галичинї, а се не могло не збільшити знеохочення людности до угорської зверхности.

Про дальшу долю тих унїонних заходів ми маємо дуже мало відомостей. Kop. Андрій, очевидно, покладав сю справу на архіепископа ґранського (так виходить з тексту його листу до папи), але папа, видко, дуже заінтересований сею справою, вислав від себе лєґата в Галичину; в плянї його було стягнути руських епископів на заповіджений на р. 1215 собор, що мав зайняти ся справою східньої церкви. Та сього лєґата Андрій до Галичини не пустив, мотивуючи тим, що там підняло ся повстаннє на Кольомана, натомість обіцяв взяти то на себе, аби руські епископи прибули на собор[78]. Але по тім актї про ту участь епископів анї взагалї про ту унїю нїчого не чуємо: хто зна чи сам Андрій, зміркувавши, що ся унїонна справа до улекшення галицької ситуації не причинить ся, не постарав ся її зацитькати[79]. Але ситуація була вже і так основно попсована.

Серед бояр угорська окупація могла мати деяких прихильників, котрим вона давала добрі посади і впливи в управі. Серед них формуєть ся угорська партія, на чолї котрої став один з визначних проводирів боярства, звістний нам ще з часів боярської різні Судислав. Але ся боярська партія тодї мабуть що йно формувала ся і не мала особливої сили в землї. Коли ж додати до сього, що руські князї, серед котрих не було анї одного заінтересованого в угорських плянах, всї мусїли зкоса дивити ся на сю узурпацію та тільки чекали принагідної пори, аби викинути чужинця, і серед них Лєшко кождої хвилї міг знайти собі помічників против Угрів, — то зрозуміємо, що нетакт Андрія взагалї, і спеціально його розрив з Лєшком мусїли привести до наслїдків для угорської окупації дуже некористних.

Кінець польсько-угорської угоди

Уже в листї Андрія до папи Інокентия, писанім ще перед коронацією Кольомана (Андрій в сїм листї просив папу прислати для нього корону), десь під осїнь 1215 р.[80], зазначуєть ся небезпечність для угорської окупації. Король пише, що «останнїми часами галицький нарід не тільки відступив від свого короля (себто Кольомана), нарушивши присягу, але й зібравши військо від сусїдніх Русинів, обложив Галицький замок, де перебував наш син з малою залогою''. Король просить папу вислати свого післанця до Лєшка — пригадати його фамілїйний союз з Андрієм і подвигнути його, аби зайняв ся обороною Галичини против напастників, тим більше, — пригадує він папі, — що «Галичане присягали не тільки на вірність свому королю але й на послушність римській церкві»[81].

З сього листу писаного Андрієм здаєть ся з дороги до Галича[82], бачимо, що вже тодї союз Андрія з Лєшком був розірваний, хоч Лєшко може й не брав активної участи в тім повстанню Галичан, чи може — походї руських князїв на Галич (Галицька лїтопись промовчала його)[83]. Андрій, не чекаючи, нїм збереть ся більше військо, поспішив ся в Галичину й оборонив сина, але по сїй пригодї уже забрав Кольомана з Галича, аби не виставляти його на дальші пригоди[84]. Відносини його з Лєшком не поправили ся, противно — дійшло до повного розриву, і Лєшко, розжалений на Андрія, завзяв ся видворити його з Галичини. Він постановив напустити на Угрів, свого свояка Мстислава Мстиславича[85], прославленого воєнними успіхами в походї Всеволода в 1212 р. і ще більше недавною голосною битвою на Липицї (1216), та за свої воєнні здібности й щастє прозваного Удатним. Мстислав, невдоволений своєю позицією в Новгородї, де йому докучала суздальська партія, уже перед тим носив ся з гадкою взяти собі Галичину від угорського короля, в ролї його васаля, і на початку 1215 р. поїхав був з наміром, як каже лїтописець, «просити короля, аби дав йому Галич»[86]. Супроти тої ролї, яку Андрій зайняв в відносинах до Галича, в такім плянї Мстислава не було нїчого дивного, але він опізнив ся — Галичину віддано Кольоманови. Мстислав одначе не вернув ся по сїм до Новгорода від разу — може робив якісь дальші заходи в справі Галичини. Правдоподібно, сї пляни Мстислава на Галич, в звязку з останнїми воєнними тріумфами Мстислава, й піддали розгнїваному Лєшкови гадку — звернути ся до нього, як се оповідає лїтописець: «післав у Новгород по Мстислава, кажучи: ти брат мій, іди-сядь у Галичи» (поч. 1217 р.). Діставши сї запросини, Мстислав удав ся до своїх свояків на Україну, і ситуація показала ся йому о стільки надїйною, що він постановив покинути Новгород і йти добувати Галичину.

Мстислав у Галичу

Близших подробиць про перший похід Мстислава на Галич не маємо. Час у всякім, разї був придатний до походу. Андрій був вибрав ся в хрестоносний похід до Палестини, і під час його неприсутности (1217-8 р.) Угорщина прийшла в повний розстрій, приготовлений уже попереднїм легкодушним поводженнєм Андрія, так що й вернувши ся з походу він не міг собі дати ради. Угорське правительство Галичини не могло отже надіяти ся помочи з Угорщини, і коли в Галичину прийшла вістка про похід Мстислава, боярські прихильники Угрів, з Судиславом на чолї, не бачили иньшого способу, як зашахувати Мстислава Данилом — післали до Данила заклик, аби прибував до Галича княжити. Але Данило не встиг прибути, як Мстислав уже зближив ся під Галич. Бенедикту нїчого не лишило ся як тїкати з своєю угорською залогою на Угорщину; разом з ним подали ся на Угорщину й визначнїйші члени угорської партії як Судислав. Мстислав без перепони опанував Галич (1219)[87].

На короткий час першого князювання Мстислава в Галичі припадає перший активний виступ Данила. В сїм моментї йому мусїло бути 18 лїт. В клопотах і небезпечностях людина досьпіває скоро, і Данило, безперечно, в сї часи був уже вповнї духово-дозрілим чоловіком. Як ми вже бачили, його дитинні роки перейшли в неустанній блуканинї. Його протектори й опікуни — Андрій угорський і Лєшко краківський господарили собі в його батьківщинї: Андрій в Галичинї, Лєшко на Волини, перекидаючи як ляльками самими Романовичами: то їх кликали й саджали на батьківських столах, то казали заберати ся, й вони опиняли ся в маленькій волости, як Камінь, або Тихомль, або мусїли пересиджувати безземельними князями на угорськім чи польськім дворі. Але скрізь у сих перемінах за малим княжичом слїдкували «бояре велиции отца єго вси», і се боярське окруженнє, сильне своїми засобами і полками, горде памятю про «великого Романа», повне віри в велику будучнісгь своїх малих княжат, здобувало й піддержувало поважаннє у своїх і чужих до малих безземельних княжат. Се ж окруженнє, перейняте споминами про славу Романа і вірою в велике покликаннє його роду, защіпило й малим сиротам сю горду певність себе, з якою вони, сидючи в малім Тихомлю, з ласки визначенім їм від Олександра, споглядали на Володимир, приказуючи: «се ли ово ли, Володимерь будеть наю», як малює їх лїтопись. Відси та їх витрівалість, з якою вони змагають до привернення своєї батьківщини, не вважаючи на всї неудачі, пригадуючи того паука, що сїм раз спадав до долу, поки зачепив своє павутиннє, — і дїйсно осягають своє. Але може сим же вихованнєм треба пояснити й те, що вони нїколи не вміли глянути дальше боярських партій і дипльоматичних комбінацій, і в полїтичнім і державнім житю не вміли доглянути иньшого чинника — народу…

Початки дїяльности Данила

Данило підростав — мав уже з 14 лїт, коли в останнє дістав Володимир, «свою пів-отчину». Його опікуни й дорадники почули ґрунт під ногами. Князь підростав — можна було думати про те, аби вийти з довголїтньої пасивности. Остатнї розпорядження Лєшка на Волини Данило з своїми дорадниками, очевидно, зовсїм не уважали таким добродїйством для себе, як здавали ся вони галицькому лїтописцеви. Угорсько-польське порозуміннє в справі Романової спадщини не могли на дворі Данила, де так добре памятали про династичні права Романовичів, уважати чим иньшим як зрадою інтересам Романовичів. Моральний розрив став ся, хоч на разї двір Романовичів, мабуть, затаїв свої переконання до лїпших часів.

Сї часи настали, коли Лєшко розсварив ся з Андрієм. Під час походу Мстислава на Галич Данило, не вяжучи ся полїтикою Лєшка, що спровадив на Угрів Мстислава, виступає соперником його. Але він спізнив ся. Зрештою на разї Галич у Данила й його дорадників стояв на дальшім плянї — се була занадто скомплїкована справа; передовсїм треба було зміцнити своє становище на Волини, де Романова династия мала далеко безпечнїйший ґрунт під ногами. Тому коли Мстислав опанував Галич, Данило навязує приятельські відносини з ним і женить ся з його донькою. Можливо, що укладаючи сей шлюб, Данило й його дорадники числили на можливість дістати сею дорогою від Мстислава Галичину — на се потім, як побачимо, дїйсно заносило ся. Оперши ся на союзї з Мстиславом, Данило признав можливим почати перші кроки до збирання своєї волинської отчини. Передовсїм він мав на оцї Лєшка, що посваривши ся з Андрієм і ще перед тим — з своїм довголїтнїм союзником Олександром белзьким, стояв зовсїм одиноко, бо й на поміч нового свого союзника Мстислава в своїй боротьбі з Данилом не міг числити. Данило представив Мстиславу, що Лєшко має в руках його отчину; Мстислав відповів, що з огляду на попереднє приятельство з Лєшком не може помагати Данилу в сїй справі, але з свого боку не здержував його, радив тільки пошукати собі иньших союзників. Отже невтральність Мстислава була запевнена. Чи шукав Данило союзників, не знати; можливо, що він знайшов союзника в Олександрі — бо й його отчину держав Лєшко. Лїтопись просто каже, що Данило ходив походом з братом (десь на початку р. 1219). Похід сей Данилови удав ся: він відібрав забрану Лєшком Берестейщину і забужські волости. Поляки вправдї відповіли походом, але се, здаєть ся, був зовсїм маловажний набіг: їх сильно побили й гнали аж до Вепря[88].

Боротьба за Галич в 1220-1 р.

Лєшка ся пригода дуже роздражнила. Він припускав, що Данило вчинив свій похід за намовою Мстислава, з котрим, видно, відносини у нього тодї й без того були вже не найлїпші[89]. В своїм роздражненню Лєшко постановив на ново помирити ся з угорським королем: заявив йому, що відступає від своїх претензій на частину Галичини в користь свого зятя Кольомана й обіцяв йому поміч на Мстислава. Се підбодрило короля Андрія й він з усїх сил потягнув ся, аби чим скорше зібрати військо і вислати його в Галичину. Все се стало ся так швидко, що застало Мстислава зовсїм не приготованим — його самого навіть не було під час війни в Галичинї — був десь на Українї, і не міг на час наспіти, щоб оборонити Галичину. Угорські й польські війська зійшли ся в західнїй Галичинї й рушили на Перемишль. Мстиславова залога покинула Перемишль. Городок, де були «Судиславові люде», забунтував на Мстислава ще на першу вість про угорський похід; вислане туди невелике Мстиславове військо не чуло себе на силах стати проти угорсько-польського війська й подало ся до Мстислава, що стояв тодї вже на Зубрі. Угорсько-польське військо рушило по сїм на Галич. Там на прошеннє Мстислава засїв Данило і стрів Кольомана і Поляків сильним боєм, так що вони відступили і обернули ся на Мстислава та змусили його вийти з Галичини.

По сїм Мстислав стратив надїю удержати Галичину і казав Данилу полишити Галич. Сам він стояв, здаєть ся, на Понизю, і туди удав ся до нього Данило. Ворожий полк гнав ся за ним, але він відбив ся й щасливо прибув до Мстислава, що стрів його похвалами й подяками за показану щирість. Обдарувавши його «великими дарами» і своїм «борзим сивим конем», Мстислав відослав його до дому, а сам кинув ся зберати в поміч Половецьку орду.

Союзники тим часом, опанувавши Галичину, мали апетит і на Волинь. Начальний угорський воєвода, «прегордий Филя», як його називає галицький лїтописець, пішов на Володимир з великим військом — угорським, польським і галицьких бояр, «надїючи ся обняти землю й висушити море», як іронїзує з нього лїтописець, пригадуючи його гордовиті похвалки на Русинів: «оден камінь богато горнцїв побиває!» і другу, меньше ясну своїм змістом: «острый мечю, борзый коню — многая Руси»[90]. Але сей похід не мав результатів: Данило відвернув Лєшка, наславши на Польщу своїх ново здобутих союзників — литовських князїв, а против війська Филї, що посунуло на Волинь, наспів з Половцями Мстислав і змусив вернути ся.

Слїдом Мстислав з половецькою ордою і з помічними полками руських князїв рушив на Галич. Але угорська залога зачинила ся в Галичу, і Мстислав по кількагодинній битві полишив Галич та пограбивши околицї, вернув ся назад (десь зимою 1220/1 р.). По короткім часї він вибрав ся одначе новим походом, так само з помічними полками руських князїв і з Половцями, і на сей раз з більшим усьпіхом. Коли він приступив під Галич, угорська залога дала йому битву, але була побита. Мстислав кинув ся слїдом за утїкачами на місто й по короткій битві, що завязала ся при воротах міста, узяв його. Угри й Ляхи кинули ся до катедри й замкнули ся в фортифікаціях, збудованих Кольоманом на катедрі, та відти боронили ся, кидаючи каміннє й стріляючи до Мстиславового війська. Але довго держати ся тут вони не могли — слїдом мусїли піддати ся з браку води; «Пречиста Богородиця не потерпіла опоганення свого храму (тими укріпленнями) й віддала Кольомана в руки Мстислава», каже лїтописець: Кольоман з своєю нареченою, «величавий Филя», проводир угорської партії Судислав — всї попали в неволю. Взятих в неволю Угрів й Ляхів побито, з виїмком значнїйших; Кольомана Мстислав відіслав у свій Торчеськ, але з боярами поступив дуже великодушно — дав їм амнестию, а проводиря їх Судислава, що обіймаючи його колїна, обіцяв йому вірність, навіть «честью великою почтивъ» — дав йому в управу Звенигород[91].

Ся неудача підірвала енерґію союзників. Угорського короля зрештою займали внутрішнї відносини: боротьба з сином і з загальним невдоволеннєм в державі, що привело до видання угорської конституційної хартії (т. зв. Золотої булї, 1222). Отже про дальшу боротьбу з Мстиславом не було йому що й думати на разї. Аби увільнити сина з неволї він зараз розпочав переговори. Лєшко теж помирив ся з Романовичами, і цїла справа скропила ся на Олександрі белзькім, що перед тим, відступивши від Мстислава, уложив був союз з Кольоманом і Лєшком: Романовичі напали й знищили Белзьку землю нечуваним способом, аж Мстислав обстав за Олександром і упросив Данила дати йому спокій.

Розрив Мстислава з Данилом

Але тим часом як заграничні відносини так добре укладали ся для Волини й Галичини, попсував справу сам Мстислав. Він дав себе розсварити з Данилом, що був, як бачили ми, дуже дїяльним і цїнним союзником йому в сих лїтах. Лїтописець запевняє, що Данило нїчим не завинив супроти Мстислава, а юдили його на Данила бояре і Олександр белзький; що Олександр казав, нїби Данило хоче Мстислава убити; що Данило вивів на чисту воду сю брехню, і що Мстислав сам перед смертю жалував, що дав боярам, головно Судиславу, намовити себе на Данила[92]. Сьому можна вповнї вірити, бо Данило, скільки бачимо, все дуже льояльно поступає супроти Мстислава аж до смерти його, а Мстислав мусїв чути себе в Галичу досить нїяково супроти Данила, як отчича галицького стола, і на сїм психольоґічнім ґрунтї легко було в Мстиславу розбудити всякі підозріння на Данила, тим більше, що Мстислав взагалї показує дуже мало інтелїґенції.

Знеохоченнє його до Данила показало ся зараз по останнїй побідї над Уграми. Галицький лїтописець говорить вправді про се пізнїйше, поясняючи, чому Мстислав віддав Галичину не Данилу, а угорському королевичу. Мстислав, каже він, носив ся з гадкою передати Галич зятеви Данилу, бо переконував ся, що сам не може задержати Галичину, з огляду на боярські інтриґи; проводир угорської партії Судислав і його одномишленники теж доводили Мстиславу, що він не може утримати ся в Галичу супроти ворожої боярської партії: «не можешь бо держати (Галич) самъ, а бояре не хотять тебе»; але вони прирадили віддати Галич не Данилу, а видати другу доньку за найменьшого угорського королевича Андрія і йому віддати Галичину: «бо коли даси королевичу, то зможеш, коли схочеш, назад від нього відібрати, а як даси Галич Данилу, то вже Галич на віки страчений для тебе, бо Галичане (люде) хочуть Данила»[93].

Сї мотиви, котрими галицький лїтописець мотивує останнї розпорядження Мстислава в Галичинї, зовсїм правдоподібні, але вони важні також і для ранїйшого часу, безпосередно по останнїй побідї Мстислава над Уграми. Рішення свої Мстислав повзяв уже скоро по тій кампанїї; на се виразно вказує зміст умови, заведеної Мстиславом з Андрієм в 1222 р. Він звістний нам з автентичного документа — папського листу (з поч. 1223 р.), писаного у відповідь на реляцію Андрія[94]. Звідси довідуємо ся, що для увільнення з неволї Кольомана з Сальомеєю й иньшими значними Уграми Андрій мусїв вирікти ся всяких претензій на Галичину для Кольомана, але натомість було умовлено, що Мстислав видасть доньку за третього Андрієвого сина, теж Андрія на імя, і той дістане від Мстислава Галичину.

Умова з уграми

Очевидно, се зі сторони Мстислава була добровільна уступка, бо він мав усяку можливість диктувати умови Уграм, і ми її не пояснимо инакше, як тільки поданими лїтописцем мотивами, що знову могли утворити ся тільки на ґрунтї подражнення Мстислава на Данила. Підюджений на Данила Олександром, по походї на Татар 1223 р., де брали участь і Мстислав і Данило, і де Мстислав через свою амбіцію відіграв досить сумну ролю, він навіть вибрав ся походом на Данила разом з Олександром — воювати Данилову волость. Але Данило, запросивши до помочи Лєшка, змусив Мстислава вернути ся, і справа знову скінчила ся на пустошенню Белзької землї й пограничних околиць Галичини. Мстислав виберав ся потім новим походом, але Данилу удало ся вияснити Мстиславу несправедливість його підозрінь, і на княжім з'їздї в Перемилї відносини їх, бодай на зверх, приведено до порядку[95].

Тим часом в самій Галичинї Мстислав грав досить нужденну ролю. В руках боярських полїтиків сей славний вояк був безрадним знарядєм, і вони без кінця плели сїтку своїх інтриґ, знаходячи собі опору на угорськім дворі. Відносини до Угорщини не уставили ся з умовою 1222 р. Андрій, очевидно, не міг переболїти упадку Кольомана і слїдом по умові вислав до папи реляцію про неї, стилїзовану так, щоб дістати увільненнє від своєї присяги Мстиславу. Папа дїйсно увільнив Андрія від присяги, признаючи його нову умову з Мстиславом неважною супроти давнїйшої, уложеної з Лєшком (про Кольомана). Але з сього морального права Андрій, зайнятий внутрішнїми справами, на разї не мав нїякої спромоги скористати. Він вислав свого сина Андрія в Галичину і той заручив ся з донькою Мстислава та дістав від нього Перемишль.

Сей немудрий крок тільки підлив олїю в огонь боярської полїтики. Уже перед тим проводирі боярської полїтики юдили боярські круги против Мстислава. Один з них — Жирослав пустив поголоску, що Мстислав хоче счинити над боярами різню в стилю Ігоревичів: «хощеть ви предати тестеви своєму Котяну на избитьє»; бояре, повіривши в то, почали утїкати в гори, але Мстиславу удало ся переконати їх в неправдивости сеї поголоски: висланий ним до настрашених бояр духовник його Тимотей привів їх назад до Мстислава, а Жирослава за сю брехню Мстислав нагнав від себе. Против Мстислава Жирослав здаєть ся уже тодї висував сина покійного київського князя Мстислава Романовича — звістного нам Ізяслава, що відограв досить визначну ролю в пізнїйших замішаннях: нагнаний Мстиславом Жирослав удав ся до нього[96].

Кампанія 1226/7 р.

В таких обставинах скоро в Перемишлї засїв з руки Мстислава королевич Андрій, його двір стає огнищем боярської ворохобнї. Оден з визначних боярських проводирів — Семенко Чермний намовив королевича оружно добивати ся Галича від Мстислава, і королевич удав ся до батька та подвигнув його до походу на Галичину (кінець 1226 чи поч. 1227). Лєшко прислав теж поміч на Мстислава, а слїдом виберав ся й сам. Небезпечність змусила Мстислава звернути ся до Данила, і той дїйсно не відмовив помочи, й сам пішов з братом у похід. Мстислав зачинив ся в Галичу, і угорський полк, що підступив був під Галич, не міг перейти Днїстра через велику воду й вернув ся назад. Сам король стояв під Звенигородом; лїтописець переказує поголоску, що він сам не відважав ся йти під Галич, бо «волхви угорські напророкували йому, що як побачить Галич, не буде жити, а король вірив тим «волхвам». Коли не удало ся приступити до Галича, він пройшов на Поділє, взяв Теребовль і пішов на Волинь, аж до Горини, але нещасливо приступивши до Кремінця й богато стративши тут війська, завернув ся назад тою ж дорогою. При поворотї ударив з Галича Мстислав і побив угорський полк; се наполошило короля, й він спішно став тїкати. Але Мстислав пішов за ним слїдом; під Городком злучили ся з ним Романовичі; Лєшка, що виберав ся в поміч Андрію, Данило задержав, наславши військо на польські землї. Король Андрій опинив ся в дуже небезпечній ситуації, і його виратував тільки Судислав, що будучи дуже впливовим дорадником Мстислава, далї вів потайки свою полїтику: він намовив Мстислава залишити дальший похід[97].

Мало того, Судиславу своїми впливами удало ся привести до того, що невважаючи на таку нельояльність королевича Андрія, Мстислав незадовго знову вернув ся до пляну — віддати Галичину йому. Мотиви Судислава ми знаємо. Мстислав дїйсно полишив навіяну останнїми подїями гадку — віддати Галич Данилу і розпочав нові переговори з угорським королем.

По останнїй неудачі се для Угорщини була чиста нахідка. Переговори закінчили ся тим, що Мстислав видав доньку за королевича Андрія й віддав йому Галичину, полишивши собі тільки Понизє, а сам виїхав до свого Торчеська. Данило супроти сього дивовижного вчинку Мстислава нїчим не заявив свого невдоволення, противно — зазначив ще свої симпатиї і покору до Мстислава, віддаючи йому на рішеннє свою суперечку з пинськими князями за Чорторийськ. Галицький лїтописець каже, що Мстислав відповідаючи на се, заявив, що жалує свого вчинку з Галичом, признає свою вину перед Данилом і хоче відібрати Галичину від королевича з тим, аби віддати Данилови: «сину, завинив я перед тобою, не давши тобі Галича, а віддавши иноплеменнику; се мене Судислав здурив; але коли буде на те божа воля, я ще виберу ся походом — візьму Половцїв, а ти з своїми полками підеш: ти візьмеш собі Галич, а я Понизє».

Мстислав дїйсно міг робити такі пляни, але їм не судило ся сповнитись: кілька місяців по своїм переходї до Торчеська Мстислав розхорував ся й умер, перед смертию казавши себе постригти в схиму (1228). Галицький лїтописець каже, що він хотїв бачити Данила перед смертию, аби поручити його опіцї своїх синів і майно, — «бо мав до нього велику любов в сердцї своїм», але Глїб Зеремієвич, оден з виднїйших галицьких бояр, що був, видко, при Мстиславі, не сповнив сього бажання навмисно[98].

Політика Романовичів

Як я підносив уже, смерть Мстислава була важною поворотною точкою в полїтицї Данила і в історії Галицько-волинської держави. Поки жив Мстислав, Данило супроти галицьких подїй займав пасивне становище, тримаючи ся з усякою льояльністю супроти Мстислава, чи то з моральних мотивів — шануючи його як свого тестя, чи то з полїтичних — тримаючи ся його як найбільше сильного й впливового з поміж сучасних князїв. Навіть ті досить прикрі вибрики, які позволяв собі Мстислав в відносинах до Данила, не виводили Данила з рівноваги. З рештою він мав тодї на першім плянї свою волинську волость, де мусїв передовсїм зміцнити своє становище. І він, дїйсно, в сїм напрямі зробив богато, так що смерть Мстислава, котра розвязувала йому руки на галицькі справи, застала його паном цїлої майже Волини, князем сильним і впливовим, що вже не вагаючи ся міг прийняти ся за збираннє другої своєї «пів-отчини»[99].

Ми полишили волинські справи на тім моментї, коли Данило, опираючи ся на союзї з Мстиславом, забрав ся до збирання володимирських земель (десь в початках 1219 р.). Від Лєшка відібрав він тодї Берестейщину і забузькі землї (пізнїйшу Холмщину); чи сї остатнї задержав він від разу у себе, чи може віддав Олександру, не знати: перше уважав би я правдоподібнїйшим, бо Данило супроти Олександра не мав якихось моральних обовязків. По тім в чужих руках з володимирських земель зістала ся ще тільки Дороґичинська волость. Пинські князї були захопили пізнїйше (коло 1227 р.) Чорторийськ, але Данило відібрав його зараз[100].

Коли Василько підріс, Данило віддав йому Берестє, а собі зіставив Володимир[101]; сей подїл одначе нїчим не ослабив сил Данила, бо взагалї Романовичі цїле житє визначали ся рідкою солїдарністю і, як побачимо ще низше, уважали ся майже соправителями, спільними володарями Галицько-волинської держави.

Десь коло 1225 р.[102] умер давнїй приятель Данила Мстислав Нїмий і перед смертию поручив свого сина Івана й свої волости Данилу. Мстислав Нїмий мав тодї Луцьк, а мабуть окрім того задержав і давнїйшу свою волость — Пересопницю. Син його Іван умер слїдом, і Данило, видко, уважав тепер себе правним володарем Мстиславових волостей на підставі його тестаменту[103]. Син попереднього луцького князя Інгвара Ярослав вправдї забрав був Луцьк собі, але Данило зараз вибрав ся походом на нього. (Лїтописець як характеристику рицарськости чи побожности Данила оповідає, що він мав нагоду вхопити Ярослава, бувши в Жидичинськім манастирі, і так йому радили, але Данило відповів, що приїхав «молитву сотворити сьвятому Миколї», і не може виступити на Ярослава, аж потім пішов походом). Справа пішла зовсїм легко. Передовий полк захопив у битві Ярослава в неволю; Лучане, що були «затворили ся», тепер піддали ся, коли Данило наспів з головним військом. Данило дав Ярославу з луцьких земель Перемиль, а цїлу Луцьку землю з Пересопницькою волостию дав братови Васильку (мабуть — в заміну за Берестє)[104].

Таким чином в момент смерти Мстислава до Романовичів належала цїла Волинь з виїмком кількох дрібних волостей в полудневій Волини та Белзької землї, та й то мабуть обкроєної вже. Її князь Олександр нїяк не міг спромогти ся на якусь консеквентну полїтику: то укладав союзи з Романовичами, то пробував чогось від них добити ся війною. Ся непостійність спривела кілька лїт пізнїйше до прилучення Белзької землї до Володимира.

Відносини Данила до иньших українських князїв з початку нормували ся союзом князїв київського, чернигівського й галицького, що уставив ся за Мстислава й тримав ся якийсь час і по його смерти: київський Володимир Рюрикович і чернигівський Михайло стояли в союзї з галицьким королевичом Андрієм і його майордомом Судиславом[105]. З сею лїґою у Данила на початках прийшло до конфлїкту, здаєть ся через той Чорторийськ, відібраний від пинських князїв: пинські князї рушили проти Данила сю лїґу, але Данило, добувши поміч з Польщі й відтягнувши Половцїв від лїґи, убив справу[106]. Скоро одначе коалїція розбила ся, бо Михайло, зміцнивши своє становище в Чернигівщинї, відновляє полїтику свого батька — пляни на Київ та Галичину, і розпочинає війну з Володимиром. Се змусило Володимира зближити ся до Данила, що стає його вірним союзником, супроти спільного ворога — Михайла, поруч котрого, як його союзник, виступає згаданий Ізяслав Мстиславич, що претендує головно на Київщину, тим часом як увага Михайла звернена головно на Галичину.

Початок боротьби Романовичів за Галич

В польсько-українських відносинах мала певне значіннє смерть Лєшка, убитого 1227 р. Правда, ще за його житя, від коли почала ся самостійна дїяльність Данила, скінчили ся впливи Лєшка на руські справи, де він грав таку важну ролю перед тим, в ролї опікуна Романовичів всевластно розпоряджаючи ся волинською спадщиною Романа. Але смерть Лєшка понижає ще більше престіж польських князїв на Українї; боротьба за краківський стіл, війни малопольських і великопольських князїв відвернули на довго увагу польських князїв від руських справ і поміняли ролї їх і українських князїв: українські князї виступають в ролї опікунів певних польських князїв і беруть дїяльну участь у внутрішнїх війнах Польщі, часом не без певної користи й для себе. Довший час союзником Данила був брат Лєшка Конрад мазовецький, що старав ся здобути краківський стіл. На його прошеннє Данило помагав йому в війнї його за сей стіл з Володиславом «Старим», сином Тонконогого, й ходив з ним в далекий похід під Калїш (коло р. 1229) — війшов в землю Лядську так глубоко, як нїхто з руських князїв окрім св. Володимира, підносить лїтописець. О скільки знову Конрад був помічним Данилови, про се не маємо близших відомостей[107].

В таких відносинах Данило міг дїйсно простягнути руку по Галичину, де людність, як ми бачили, спочувала йому, а й між боярами могли бути прихильники. І дїйсно з початком 1230 р. розпочинаєть ся боротьба Данила за Галич, що потягнула ся пятнадцять лїт, рахуючи до її фінала — Ярославської битви.

Боротьба ся розпочала ся досить несподївано. Коли по калїшськім походї Данило перебував в Угровську, а брат його Василько вибрав ся в гостину до Суздалю, на весїлє, наспіли до Данила з Галича, від громади, післанцї з зазивом на стіл. Обставини були для того дуже добрі: Судислав вибрав ся на Понизє, очевидно — з військом, і королевич Андрій в Галичу був зовсїм безрадним без свого майордома, отже скорим ударом можна було легко захопити Галич. Данило прийняв сї запросини. Виславши полк на Понизє, аби затримати там Судислава, він сам кинув ся на борзї під Галич, а иньшим силам казав за собою поспівати. На третїй день він був уже під Галичом. Захопити від разу його не удало ся: угорська залога, чи угорські партизани «зачинили» Галич; взято тільки передмістя. Між иньшим розграбили двір самого Судислава, де було «вина і овочів і корму і списів і стріл — аж дивно бачити». Тим часом вислане Данилом військо розбило Судислава, і він тільки з незначними недобитками в ночи прокрав ся до Галича. Щоб утруднити приступ, оден з угорських партизанів, «беззаконний лихий Семьюнко, подібний до лисицї своєю червоністю», як його описує лїтописець, казав запалити міст через Днїстер, але міст надгорів тільки, а не спалив ся. Тим часом до Данила наспіли полки, а ще що важнїйше — Галицька земля підіймала ся, стаючи по сторонї Данила, і богато галицьких бояр прилучило ся до його війська. В таких обставинах, та ще й супроти прихильности до Данила самої людности Галича, малій угорській залозї не було надїї удержати ся, і королевич капітулював. Данило пустив його свобідно на Угорщину, «памятаючи ласку до нього короля Андрія», його батька. Угорські прихильники тепер відступили від королевича всї, тільки сам Судислав пішов за ним. Галичане при тім зробили демонстрацію против Судислава: кидали в нього каміннєм і кричали: «заберай ся з города, ворохобнику (мятежниче земли)»!..[108]

Правдоподібно, галицька людність, так рішучо стаючи по сторонї Данила, надїяла ся, що тим нарештї буде закінчена чвертьвікова галицька замішанина, що Данило візьме тепер Галичину міцно в свої руки. Але надїї сї не справдили ся: задержати Галичину й сим разом показало ся тяжше, нїж здобути, й проминуло богато лїт, нїм Данило поборов ворожі йому елєменти.

Насамперед королевич з Судиславом, утїкши до Угорщини, попробували вернути собі Галичину оружно. Беля, старший син і соправитель короля Андрія, вибрав ся з значним військом, «в силЂ тяжьцЂ», але ся кампанїя, описана в Галицькій лїтописи з великою емфазою, в біблїйнім стилю, скінчила ся для Угрів на нїчим[109]. Сильно утрудняли похід великі дощі і повени, в яких аж конї топили ся, але Беля все таки приступив під Галич. Побачивши одначе, що місто хоче рішучо боронити ся, а Данило стягнув у поміч Половцїв Котяневої орди і польські полки, Беля кинув облогу і спішно пішов назад, понїсши великі страти в війську, наслїдком хороб, що розвинули ся в його війську, і партизанської війни, веденої Галичанами[110].

Далеко тяжшою показала ся боротьба з внутрішнїм ворогом. Переважна маса «великих бояр» була Данилови неприхильна, а хоч перейшла до Данила, коли всї шанси були по його сторонї, то зараз же шукала способа позбути ся його. Галицький лїтописець каже, що було кілька змов на житє Данила: раз хотїли запалити хату з ним, другий — убити його на пиру, але все викривало ся одначе, й Данило зацїлїв; що бояре навіть чинно ображали його — нпр. на якімсь пиру котрийсь з тих «безбожних бояр» линув йому з чаші вином у лице, але Данило терпів і навіть зловлених на горячім учинку не карав, як характеристично висловляєть ся лїтописець — «аби над ними Біг з часом пімстив ся»[111].

Бояре против Данила тепер висунули Олександра белзького. З початку вони потайки мали з ним зносини, роблячи ті засїдки на житє Данила, а коли Данило, довідавши ся про се, казав Василькови піти війною на Белзьку землю, Олександр утїк у Перемишль «до своїх одномишленників», і тут почав готувати ся до боротьби з Данилом. Ситуація була така, що як каже лїтописець (мабуть побільшуючи), поміж галицькими боярами не було й одного вірного Данилу, окрім вісімнадцяти отроків й тисяцького Демяна: одні виразно перейшли на сторону Олександра, иньші нїби тримали ся Данила, але зовсїм нещиро. Тодї Данило скликав віче в Галичу — факт для нього незвичайний, і запитав ся, чи може числити на поміч людности. Галичане заявили: «вЂрни єсмы Богу и тобЂ, господину нашему!». Але в данім разї се була більше моральна поміч, бо з тим усїм громада могла підперти Данила тільки «маломъ ратникъ». Не вважаючи на се Данило рішив іти на Перемишль, забравши з собою й полки бояр, що йшли до нього удаючи вірних, «мняще ся яко вЂрни суть». Данилів рахунок показав ся добрий: супроти його рішучости сї бояре притаїли ся й не показали фарби; Олександр не відважив ся боронитись, і коли Данило зближив ся до Перемишля, утїк на Угорщину[112].

Кампанія 1232 р. Облога Галича

На Угорщинї Олександр почав понужати на похід короля і старий король, рахуючи на поміч галицького боярства, дїйсно постановив зробити остатню пробу здобути Галичину (десь р. 1232).

Він рушив звичайною дорогою — на західню Галичину, і йому пішло на сей раз дуже щасливо. Самого Данила, здаєть ся, в Галичинї не було[113], а Данилові воєводи, чи завдяки значним силам короля, чи наслїдком боярської конспірації, що розумієть ся, чула ся в повітрі, потратили голови й уступали одну позицію по другій. Піддано Ярослав, після того як Угри вже стратили надїю його взяти; дуже докладне й не безінтересне з побутового погляду оповіданнє про се дає галицький лїтописець. В Ярославі «затворили ся» за наказом Данила бояре Давид Вишатич і Василь Гаврилович. Угри били ся до самого вечера, і відбито їх. Потім ті Данилові бояре мали воєнну нараду, і тут Давид, настрашений своєю тещею почав говорити за капітуляцією. Теща його, вдова кормильця Нездила, була партизанткою Судислава й тримала ся угорської партиї (чи не був Судислав її сином, братом Володислава Кормильчича?). Вона казала Давиду: «не потрапите удержати города», і Давид, що дуже її шанував — «матерью бо си нарЂчашеть ю», «уполошив ся» від такого її говорения. Даремно Василь чи Василько, «мужь крЂпокъ и храборъ», противив ся йому кажучи: «не погубім чести князя свого! рать не зможе здобути сього города!» Давид не слухав його і обставав за капітуляцію. Приїхав тодї Чак з угорських полків і теж казав, що Угри не зможуть здобути городу, бо понесли великі страти. І хоч Василько сильно противив ся — аби не піддавати города, Давид маючи «ужасти во серце», все таки піддав ся на капітуляцію (очевидно, як старший воєвода, він мав рішати). Йому полишено свобідно вийти з усїм військом з города. Цїле оповіданнє показує сучасника дуже близького до двірських і боярських кругів.

Без бою, здаєть ся, піддав ся і Галич, коли бояре всї перейшли на сторону короля. Опанувавши Галичину, король пішов під Володимир, і давній випробований Васильків воєвода Мирослав, хоч мав з собою велике військо і міг бути зовсїм безпечним, «смути ся умомъ» і без волї Данила уложив умову з угорським королем: мабуть відступив йому Галич, а Белзьку землю вернув Олександру[114].

Ся умова, зрештою навіть не признана Данилом, не уставила, розумієть ся, добрих відносин. Використовуючи неприсутність Данила, що пішов у Київщину — ратувати свого союзника Володимира, королевич Андрій десь на другий рік (1232/3) вибрав ся походом на Волинь; але Данило наспів на зустріч йому і в битві недалеко Шумська розбив угорське військо й змусив вернути ся. Так само нїчим скінчив ся й новий похід королевича на Волинь (мб. на весну 1233): Данило за помочию Половцїв, Володимира київського й Олександра, що вже встиг перейти на сторону Данила, відбив Угрів під Перемилем, а слїдом перейшов до аґресії — рушив під Галич. Причиною було, що серед галицького боярства показав ся користний для Данила рух і роздвоєннє: тим часом як одні, під проводом Судислава, стояли далї при Уграх, значна частина бояр відвернула ся від Угрів і почала переходити до Данила. На жаль, лїтописець не поясняє причин сього цїкавого явища; здаєть ся, що їх треба шукати в особистих відносинах боярських проводирів: я б висловив здогад, що власне виступленнє на перший плян Доброслава, досї не звістного між боярськими проводирами, і його емуляція з Судиславом могли бути причиною сього роздвоєння[115].

Коли Данило зблизив ся під Галич, «більша половина Галича», як каже лїтописець, — себто галицьких бояр, вийшла на зустріч Данилу й прилучила ся до нього; на чолї їх стояв Доброслав і Глїб Зеремієвич, давнїй угорський партизан. Опираючись на них і своє військо Данило перейняв у свої руки Галичину. Тільки в Галичу тримала ся угорська залога з королевичом Андрієм, і Данило взяв Галич в тїсну бльокаду. На чолї залоги стояли угорський воєвода Діонисий (Діаниш, як його зве лїтопись) і Судислав; вони постановили тримати ся до останнього, не вважаючи на голод, що запанував скоро в містї. Помочи з Угорщини не було: старий король зайнятий був своїм новим (третїм) шлюбом і війною з австрийським герцоґом; в серпнї 1233р. він вправдї вибрав ся був походом на Галич, але мабуть щось перебило йому, бо Галицька лїтопись про сей похід не знає[116]. Полишений сам собі, Судислав, аби ослабити Данила, навязав знову зносини з Олександром, обіцюючи зробити його галицьким князем, аби лише відступив від Данила. Олександр дїйсно дав себе ще раз здурити й покинув Данила. Але йому не удало ся навіть прокрасти ся до міста, і ся остання зрада коштувала його, мабуть, і волости і свободи: кілька місяцїв пізнїйше Данило вхопив його, коли він хотїв тїкати до свого зятя Володимира, і від тодї Олександр сходить зі сцени. Судиславу сей епізод не поміг нїчого, облога Галича тривала дальше, звиш двох місяцїв. Данилове військо чекало, щоб Днїстер замерз і можна було вчинити атаку. Нарештї ситуацію розвязала несподівана пригода: королевич Андрій умер під час облоги. Тодї решта бояр рішила піддати ся Данилови. Непримирений Судислав виїхав разом з угорською залогою на Угорщину (кінець 1233 р.)[117].

Але й тепер бояре не були щирійші для Данила. Прилучивши ся до Данила під натиском обставин, вони знову почали старати ся зараз же його позбути ся. Така нагода трапила ся дуже скоро: Володимир київський накликав Данила до помочи, бо на нього напали Михайло з Ізяславом. Данило полишив у Галичі брата Василька й кинув ся зараз по галицькій кампанїї в Київщину. Ся київська кампанїя закінчила ся одначе погромом Данилового війська в битві з Половцями під Торчеськом (галицький лїтописець і в сїй невдачі бачить інтриґу галицьких бояр). Данило з останками свого війська мусїв тїкати до Галича. Се дало початок новому руху галицьких бояр. Щоб спекати ся Василькового війська, що тримало залогу в Галичу, вони пустили поголоску, що Ізяслав з Половцями ідуть на Волинь, і Василько дїйсно на сю вість пішов з Галича боронити Волини. Тодї бояре підняли повстаннє — «воздвигоша коромолу» і против Данила навязали зносини з Михайлом. Данило поручив брату Васильку зібрати потрібні сили для дальшої боротьби, а сам тим часом поїхав на Угорщину[118]. Галицький лїтописець поясняє се так, що Данилу з його розбитим військом не радили лишати ся в Галичу довше, і він тому покинув Галич, але мабуть се треба розуміти инакше.

Як раз тодї умер король Андрій (осїнь 1235 р.). Його син і наступник Беля не показував такого заінтересовання галицькими справами як його батько й брати, тож Данило міг мати надїю уладити свої відносини до Угорщини. Стара угорська хронїка оповідає, що він брав участь в коронації Белї, чи властиво інтронїзації (коронований він був перший раз ще за житя батька). Вона відбула ся в угорськім Білгородї (Феєрварі, Штульвайсенбурґу) в падолистї того року, і Данило в процесії вів коня, на котрім сидїв Беля, тим часом як колишнїй «галицький король» Кольоман нїс королївський меч[119]. Сеї звістки не маємо нїякої причини відкидати, і сю участь Данила в коронаційній парадї, що означала признаннє певної висшости (коли не зверхности) угорського короля, я ставлю в звязок із висловленим вище здогадом, що Данило їхав на Угорщину з заміром полагодити свої відносини до Угорщини, і піддавав ся під протекцію короля з тим, аби зробити кінець мішанню Угорщини в галицькі справи[120].

Але се йому не удало ся. Чи з того рахунку, що Данило занадто сильний, аби вложити ся в ролю угорського підручника, чи наслїдком особистих впливів, Беля признав лїпшим для себе піддержати Михайла і його сина Ростислава, котрому признає він титул «галицького князя» (dux Galiciae) і обіцяє видати за нього свою доньку. Супроти сього Данило навязує зносини з ворогом Белї австрийським герцоґом Фридрихом т. зв. Воєвничим (der Streitbare), остатнїм Бабенберґом. Про се можна здогадувати ся з короткої звістки Галицької лїтописи, що під час походу цїсаря Фридриха II на Австрію (1236-7 р.) Данило з Васильком вибирали ся в поміч герцоґу, але Беля посередничив у сїй справі, запросив їх до себе «на честь» і дїйсно потрапив розлучити сю небезпечну для себе коалїцію[121]. З свого боку Беля за те мусїв прийняти на себе при тім якісь зобовязання супроти Данила що до Галичини, і сим може треба пояснити, що він дуже слабо підтримував противників Данила по сїм, аж поки татарська катастрофа не змінила його полїтики, піддавши йому гадку, що з Данилом нема вже що рахувати ся. Перед тим, по тій конференції з Данилом і Васильком Беля був залишив кандидатуру Ростислава; пообіцявши перед тим руку своєї доньки Ростиславу, Беля потім відмовив йому — або як драстично оповідає се галицький лїтописець: «король не вдасть дЂвкы своєй Ростиславу, и погна и прочь». Але з другого боку і з Данилом Беля не хотїв вязати ся щиро; Данилові старання — висватати королївну за свого старшого сина Льва не привели на разї до кінця. Данило їздив у сїй справі на Угорщину по відмові Белї Ростиславу, «и не бЂ любови межи има»[122]. Очевидно, Беля постановив вітягнути ся від галицьких справ, і тільки татарський похід, що здавав ся кінцем сили українських князїв, вивів Белю з такої пасивности.

Тим часом не осягнувши нїяких користних результатів на угорськім дворі тою своєю, подорожею на коронацію Белї, Данило своїм виїздом на Угорщину 1235 р. дав можність ворожим елєментам зміцнити ся в Галичинї. Ворожі йому бояре під час тої подорожи вповнї опанували Галичину. У Галич прибув Михайло з сином Ростиславом і оголошений князем боярами, дуже зручно уложив цїлу коалїцію на Данила. Навязав зносини з Угорщиною і на разї дістав від Белї значну підмогу, «Угоръ множество»; перетягнув на свій бік недавнього союзника Данилового Конрада мазовецького; стягнув до помочи Половецьку орду. Правою рукою у нього був уже звістний нам кн. Ізяслав, що перед тим на якийсь час був захопив Київ, але также скоро його й утратив і був готовий до дальшої боротьби.

Але Данило не тратив духа й не покладав рук. Белю, як ми вже бачили, зашахував він союзом з Австрією й змусив тим полишити Ростислава. Половцїв відвернув від Михайла: мабуть перекупив. На Конрада ужив випробованого способу: напустив на нього Литву, кн. Мендовга (тут він вперше виступає союзником Данила). Заразом, скориставши з сього розриву з Конрадом, вернув він собі від протеґованих Конрадом хрестоносних рицарів останнїй кусень своєї волинської отчини — Дорогичинську волость[123].

Війна 1236–1238 р.

Так розвинула ся незвичайно рухлива боротьба Данила з Михайлом, чи властиво — його сином Ростиславом, бо Михайло слїдом покинув Галичину для Київа (1238) і брав тільки уривково участь в сїй війнї, що наповняє останнє десятолїтє боротьби за галицький стіл. Обидва противники показували незвичайну енерґію, брали ся до всяких способів, то воювали ся, то мирились — «бывшю межи има овогда миру овогда рати», як каже лїтописець.

Михайло з союзниками хотїв з початку знищити Данила і зробив два походи на Волинь, але не осягнув ними нїяких особливих результатів. Два походи на Галич, вчинені Романовичами протягом 1236-7 рр. (перший Васильком, другий обома братами), теж не привели до нїяких здобутків: Ростислав удержав ся в Галичу, і Данило навіть уложив з ним перемирє: признав йому Галич, а собі узяв Перемишль (1237). Але Ростислав слїдом відібрав від Данила Перемишль, і війна відновила ся. Тодї Данило, використавши похід Ростислава «со всиме бояры» на Литву, несподївано з'явив ся з військом під Галичом (з Холма під Галич поспів на третій день!)[124].

Галицька громада, не звязана тепер присутностию бояр, прийняла Данида радо: коли він, каже лїтописець, підїхавши під місто, звернув ся до горожан з словами: «о мужи градстии, доколЂ хощете терпЂти иноплеменьныхъ князий державу!» — горожане скрикнули: «се держатель наш, Богом даний», пустили ся йому на зустріч як бжоли до матки. Епископ Артемій і дворський Григорий, що тримали місто в неприсутности князя, мусїли удати добру міну й прилучити ся до заяв льояльности, як каже з іронїєю лїтописець: «хоч були противні Данилу, але побачивши, що не можуть здержати міста, удали, нїби їм теж лежало на серці передати місто Данилови: вийшли йому на зустріч зі слїзми на очах і з усьміхненими лицями, облизуючи собі губи, що втїкло від них панованнє, — й мусїли казати: «іди, княже Данило, перейми город!» Данило ж увійшов у свій город, вступив до церкви Богородицї й сїв на столї свого батька, а на знак побіди поставив свою корогву на Нїмецькій брамі». Ростислав, довідавши ся в дорозї про сю несподїванку, спішно втїк на Угорщину, а галицькі бояре мусїли йти до Данила на перепросини: «припадаючи до ніг просили його ласки, кажучи: завинили ми, що тримали иньшого князя». Данило, чуючи ще силу боярства, відповів великодушною амнестиєю[125].

Татарський похід

Се дїяло ся вже під час великого татарського походу на руські землї, але він не перервав дальшої розюшеної боротьби українських князїв. Прикре і комічне вражіннє роблять сї руські полки, що розполошують ся, натрапивши серед своїх воєнних акцій з Русинами на татарські орди[126]. Очевидно, і сей другий татарський похід князї уважали чимсь ефемеричним, як перший, закінчений катастрофою на Калцї, тож і не брали собі його в полїтичні рахунки.

Коли Михайло, настрашений першою появою Татар під Київом, покинув його й подав ся за Ростиславом на Угорщину, Данило опанував Київ на себе й посадив там свого воєводу Дмитра. Але він Київа не цїнив і коли слїдом Михайло й Ростислав, не знайшовши привіту у Белї (що мав по словам лїтописи «погнати від себе Ростислава») і стративши на хвилю всякий ґрунт під ногами, удали ся до Данила з перепросинами, Данило уложив з ними згоду, признав Київ Михайлови, а Ростиславу в заміну за Галичину дав Луцьк, і прийняв їх обох до себе на час татарського походу[127]. Сам же він подав ся на Угорщину із згаданим уже пляном уложити шлюб Льва з королївною.

Се було під час київської облоги. Коли татарське військо посунуло на Волинь, князї розбігли ся куди видко — Михайло з сином до Шлезку, Данило на Мазовше, а сина Льва полишив на Угорщинї. Коли Татари перейшли на Угорщину, Данило вернув ся на Волинь, по дорозї мавши немилий епізод з Дорогичином, де місто, забунтувавши, не прийняло його до себе[128], а Михайло з Ростиславом подали ся на українські попілища: Михайло до Київа, Ростислав до Чернигова. Але слїдом Ростислав відновляє свої зносини з галицьким боярством і заходи коло Галича. Разом з болоховськими князями і «останком Галичан» іде він походом на галицьке Понизє. Його відбито, й він вернув ся «за Днїпро», а Данило пімстив ся на болоховських князях: «городи їх віддав огневи, а греблї їх розкопав». Та по короткім часї Ростислав іде новим походом, і на сей раз несподїваним нападом удало ся йому захопити Галич. Але тільки на хвилю. Коли Данило з Васильком, довідавши ся про се, рушили з значним військом на Галич, Ростислав утїк з Галича разом з епископом Артемієм і виднїйшими боярами. Рух в Перемишлї, піднятий висланим туди від Ростислава кн. Константином рязанським і місцевим епископом, також утих, коли Данило вислав туди військо. Ростислав, здаєть ся, забирав ся зараз до нового походу, але наскочив на татарську орду, що вертала ся з Угорщини, й утїк сам на Угорщину[129].

Підчас усїх тих завірушень сього десятолїтя, неустанної зміни князїв, їх подорожей і втїкачок, фактичне панованнє в Галичинї було, розумієть ся, в руках боярства. Вони правили не тільки іменем свого ставленика Ростислава, котрого батько мав виправдувати ся перед Данилом такими характеристичними словами: «коли хотїв я бути з тобою в любови, невірні Галичане не позволяли минї»[130]. Навіть коли Данилу удавало ся взяти Галич, його власть була властиво номінальна, як прекрасно характеризує се лїтописець, оповідаючи про час між походом Бату й його поворотом:

Панованнє боярства

«Галицькі бояре називали Данила своїм князем, а самі держали всю землю. Доброслав Судїч, попів внук, розпанував ся був як князь[131] і грабував усю землю; без волї князя він прийшов у Бакоту й перейняв цїле Понизє. Григорий же Василевич хотїв забрати собі гірську країну Перемишльську. І було у землї велике замішаннє й грабованнє від них. Данило, довідавши ся про се, з великим жалем прислав свого стольника Якова до Доброслава — сказати боярам: «я ваш князь, а ви мене не слухаєте ся, грабуєте землю; я тобі, Доброславе, заборонив приймати в службу чернигівських бояр, а казав роздавати волости галицьким, Коломийську ж сіль задержіть для мене». Доброслав сказав на се: «добре». Але тим часом як Яков сидїв у нього, прийшли Лазор Домажирич та Івор Молибожич — два беззаконники з смердього роду, і поклонили ся Доброславу в землю. Коли Яков, здивувавши ся, запитав, чого вони так кланяють ся, Доброслав пояснив: «я дав їм Коломию». Яков сказав: «як же ти міг без княжого дозволу дати її їм? прецїнь наші великі князї (Данило і Василько) мають Коломию для удержання уружників, а сї не варті мати й своєї батьківщини!?» Але Доброслав на се тільки засьміяв ся й сказав: «щож уже скажу на се?» Яков приїхавши оповів усе отсе Данилови, й той затужив, що ті поганцї держать його отчину й розпоряджують нею, та молив ся за неї Богу».

Данило чув ще себе не досить сильним, аби взяти за роги сю боярську олїґархію, і йому дїйсно поки що лишало ся хиба молити ся Богу. Але самі олїґархи підривали свою силу інтриґами та суперечками.

«По короткім часі, оповідає лїтописець, почав потому Доброслав обмовляти Григория перед Данилом, що він йому не вірний — він рив під Григориєм, бо хотїв сам оден взяти в свої руки цїлу Галичину. Потім вони пересварили ся й приїхали до Данила, дуже пишні: Доброслав їхав у одній сорочцї, запишаний, що анї на землю не дивив ся, а Галичане бігли коло його стремени. Данило з Васильком, бачучи його пиху, ще більше зненавидїли його; тож коли Доброслав і Григорий почали себе обопільно обмовляти, Данило, слухаючи їх говореннє й бачучи, що то все не щире, і що вони не хочуть його слухати ся, а землю раді б иньшому князю віддати, подумав з братом і таки мусїв, видячи їх беззаконнє, казати їх увязнити»[132].

Отже тільки заїла суперечка між двома проводирями боярства осьмілила Данила до такого рішучого кроку. Дїйсно, боярство, хоч уже значно ослаблене довгою боротьбою, все ще було досить сильне і не тратило духу й відваги до боротьби з княжою властию.

По кількох нещасливих пробах заволодїти Галичом, зроблених спільно з боярством й вищим духовенством в 1242 р., Ростислав, як уже сказано, втїк на Угорщину. На дворі Белї тепер стала ся користна для нього зміна. Беля, що останнїми часами, як ми бачили, тримав ся дуже здержливо, а навіть і неприязно супроти Ростислава, постановив рішучо підперти його. Він видає нарештї за нього свою доньку[133] й рішаєть ся помогти йому в плянах на Галичину. Джерела наші не подають мотивів сеї переміни, і ми самі мусимо їх відгадувати. Найбільше правдоподібне об'ясненнє, яке подав я вже вище — се те, що погром Руси Татарами давав Белї надїю легко приборкати Данила і взяти Галичину під свою зверхність, посадивши там Ростислава; могли бути й иньші причини, нам незвістні, що могли лежати в полїтиці Данила.

Останнї походи Ростислава. Битва під Ярославом

Досить, що скоро по своїм весїлю Ростислав випросив від тестя «Угоръ много» і з ними рушив на Перемишль. Тут він, очевидно — за помочию місцевого боярства, зібрав військо з селян. — «смерды многы пЂшьцЂ». Данило, зачувши, вислав на нього військо під проводом свого братанича Всеволода, та Ростислав побив його над Сїчницею, «бо мав богато пішого війська» — з тих смердів. Але коли Данило потім рушив на нього сам з великим військом, Ростислав уступив ся на Угорщину[134].

По роцї Ростислав зібрав ся до нового походу, і на сей раз окрім угорського війська вистарав ся собі поміч і з Польщі, від вдови Лєшка, реґентки малого Болєслава (т. зв. Стидливого). Лїтом 1245 р. він знову рушив на Перемищину, маючи війська угорські, польські й руські — правдоподібно полки бояр, своїх прихильників. На сей раз, обминувши Перемишль, він приступив під Ярослав і почав ладити ся до облоги. На сю вість Данило вислав наперед полк з Андрієм дворським для скріплення ярославської залоги, а сам з Васильком поспішив ся слїдом; післав також за помочию до Мендовга і до Конрада мазовецького, але їх помічні полки прийшли вже по скінченню кампанїї, що перейшла дуже скоро.

Коли військо Романовичів зближило ся до Ярослава, Ростислав полишив піше військо під містом: «аби звідти не вийшли в поміч Данилови та не порубали пороків» (таранів), а сам з рештою війська пішов на зустріч Данилови. Тут стала ся сильна битва[135], широко і місцями роскішно, пишною риторикою описана галицьким лїтописцем. Сей епізод має чималий інтерес для характеристики і сучасного житя і лїтературної манєри галицького лїтописця, і я виберу з нього дещо.

Лїтописець взагалї неохочий до зарозумілости й похвалок, і тут подає насамперед антітезу пишного Ростислава і смирних Романовичів. Ростислав хвалить ся перед своїм військом: «як би я довідав ся, де Данило і Василько, поїхав би зараз на них: хоч би з десятьма вояками а поїхав би на них!» Данило ж і Василько, довідавши ся, про його похід, молять ся покірно Богу. І Бог являє їм свою поміч — помічні полки не наспівають до них, a вони все таки побивають Ростислава, бо «побіда не від людської помочи, а від Бога». Знамення віщують їм усьпіх. Ростислав урядив перед Ярославом турнір, «игру», з якимсь Воршем, і в тім турнірі упав під ним кінь, і він вивихнув собі плече — «не на добро трапило ся йому се знаменнє». Коли ж військо Романовичів зблизило ся до Сяну і вояки позлазили з коней, щоб узяти на себе зброю, було таке знаменнє над полком: «налетїло богато орлів і богато круків, як велика хмара — птицї грали, орли клекотїли і плавали на крилах своїх і кидали ся в повітрі, як нїколи иньшим разом не трапляєть ся, і се знамення було на добре,» і т. д.

Наперед Данилового війська ішли Половцї і вони застали були стада Ростиславового війська без охорони, але не відважили ся узяти їх без княжого слова. За ними ішли з військом Данило і Василько. Малий Лев також був у війську: «дътску сущу» (тому що він був ще дитина), поручив його Данило Василькови, храброму боярину, аби його стеріг під час битви. Ростислав, побачивши військо Данила, поставив перед ворітьми своє піше військо, аби не позволити залозї Ярослава вийти з міста й знищити його машин (праковъ), сам же з рештою війська — Русинами, Уграми й Ляхами пішов на Данила. Дворський Данилів Андрій, аби не допустити Ростиславового війська до Данилового полку, поспішив ся наперед і ударив на Ростиславів полк: «зломили ся списи, і був гук як від грома; з обох сторін богато упало з коней і вмерло, а иньші були ранені від кріпости копійного удару». Данило поспішав післати в поміч дворському двадцять вибраних мужів, і він устояв ся. Ляхи тим часом ішли сильно на Васильків полк, співаючи «керьлЂшь» (кіріе елеісон), — сильно ревіли голоси в полку їх. Філя, звістний уже нам угорський воєвода, стояв в заднїм полку з хоругвою і казав: «Русь скорі на битву, але треба лише стерпіти їх натиск, бо вони не витрівалі на довгу битву»[136]. «Але Бог не послухав похвалки його», додає лїтописець, що ще при давнїх похвалках Філї припімнув, що «Бог не потерпів йому того, і иньшим разом убив Данило Романович колись то прегордого Філю»[137]. Ся хвиля наспіла в Ярославській битві.

Данило ударив на полк Філї і сам замішав ся в горячу битву — його ухопили вже вороги, але він вимкнув з їх рук і виїхавши з бійки, ударив на якогось Угрина, що спішив ся на поміч Філї — збив його списом з коня і ударив його списом так сильно, що той зломив ся, і Угрин згинув на місцї. А Лев, хоч малий, зломив о самого Філю свій спис. Данило тим часом ударив знову на полк Філї, розбив його і його корогву роздер. Побачивши се, Ростислав кинув ся тїкати, і Угри побігли. Данило погнав ся за ними через глубокий яр, і Русь била їх. Він був тільки неспокійний за Васильків полк, на котрого ударили Ляхи. Ляхи «лаяли ся, кажучи: поженемо великі бороди!» Василько ж сказав на те: «даремне ваше слово! Бог наш помощник!» Він погнав коня на них, і Ляхи не витримавши побігли від лиця його. Данило в своїй нагінцї побачив, що корогва Василькова жене Ляхів і дуже утїшив ся. Він став на могилї против міста і Василько приїхав до нього. Данило хотїв гнати ся за ворогами, але Василько стримав його. Богато побито Угрів і Ляхів, богато взято в неволю. Андрій дворський зловив гордого Філю і привів до Данила, і убив його Данило. Жирослав привів Володислава, злого мятежника землї, і його теж «убито» того ж дня, і богато Угрів побито «за гнЂвъ». Подібне роз'яреннє було теж і по другій сторонї; одна угорська грамота згадує, що коли під час битви Угри зловили й привели перед Ростислава якогось галицького боярина, Ростислав казав на місцї відрубати йому голову[138].

«Данило і Василько і Лев не поїхали до міста, а стали на місцї битви, серед трупів, на знак своєї побіди для війська; ще о полуночи приганяли й приїздили вояки, ведучи з собою ріжну здобичу, і цїлу ніч не переставав крик — однї однїх шукали». Спалено укріпленнє, що поставив під містом Ростислав, і Данило пішов до Холма з численними невільниками. Ростислав утїк до Польщі, де була його жінка, й звідти на Угорщину. «Мышляше во умЂ своємь взяти Галичь и обладати имъ, Богъ же за высокомыслиє єго не створи того, єже тъ мысляше», моралїстично кінчить лїтописець своє оповіданнє про сю славну в історію Галичини битву[139].

Участники битви, розходячи ся з під Ярослава, мабуть не уявляли собі, що вона буде остатньою в історії галицьких заворушень по смерти Романа. В дїйсности так стало ся. О ярославські мури розбили ся змагання противників — видерти з рук Романовичів їх отчину, а кров «злого мятежника землї», пролита на ярославських полях, запечатала собою історію боярської олїґархії, на котру сї змагання опирали ся. Розумієть ся, сього не осягнула сама по собі анї ярославська побіда над Ростиславом — хоч як важна, анї скараннє одного з боярських олїґархів — хоч сей факт супроти давнїйшої незвичайної вирозумілости Данила для боярських верховодів мав важне значіннє, показуючи, що галицький отчич почув себе вже о стільки сильним, що позволив собі відкинути свою повздержливість супроти боярства. Зробили з Ярославської битви фінал сороклїтньої галицької замішанини ті важні полїтичні зміни, які пішли слїдом за Ярославською битвою, а передовсїм відносини князїв Галичини й Волини до Татар[140]. У всякім разї від Ярославської битви датуєть ся вже певне панованнє Данила в Галичинї.

Внутрішнї відносини уложили ся так, що Василько, мавши перед тим Луцьк, дістав Володимир. З волинських земель Данило задержав в своїх руках далї Белзько-Холмську й Дорогичинську землю. Зрештою подїл земель не мав важного значіння за житя обох Романовичів завдяки їх особливій солїдарности: відносини їх скорше були відносинами соправителїв, вони заступали один другого у всяких справах і уважали ся оба мов би спільними князями Галичини й Волини[141].

Я сказав що йно, що на перелом в галицьких відносинах вплинула передовсїм Татарщина. Під час похода Бату на Руси по всякій правдоподібности надїяли ся, як я вже зазначив вище, що й сей другий татарський прихід буде таким же ефемеричним явищем, як і перший, коли Татари по битві над Калкою также нагло зникли, як несподївано з'явили ся. Тим можна собі пояснити, що руські князї в першій хвилї зовсїм не числили ся з Татарами як чинником полїтичного укладу. Правда, ми знаємо, що декотрі українські громади піддавали ся Татарам і опираючи ся на них, пробували виломити ся з князївсько-дружинного устрою (про се будемо ще говорити далї), та ледви чи й вони бачили в Татарах якийсь чинник будучности. Але Татари, вернувши ся через руські землї з Угорщини, не відходили назад в Азію, а отаборили ся на нижнїй Волзї, з виразним заміром панувати над усею східньою Европою.

Папський післанець Пляно-Карпінї, що звідав Татарську державу в перших роках по походї Бату, оповідає, що під час його побуту на Українї прибули від ханів Куюка і Бату відпоручники, що мали счислити людність і оподаткувати її, а князї дістали візванє ставити ся перед ханом[142]. В його звістках про Татарську державу приходить ся одначе не в однім бачити неоправдану ґенералїзацію фактів, що могли трапляти ся хиба одинично і спорадично, і не знати, о скільки загальний характер мало те завізваннє князїв. Правда, й иньше джерело — житиє Михайла чернигівського, зложене невдовзї по його смерти, представляє так, що князї були візвані Татарами: «Начаша ихъ звати нужею, глаголюще: не подобаетъ жити на земли ханови и БатыєвЂ не поклонивше ся има»[143]; але й тут не виключений сумнїв, що аґіоґрафічний шабьон міг зґенералїзувати або підкрасити ті мотиви, з яких почали ся подорожі князїв до Орди.

Перший князь, про котрого знаємо, що він їздив в Орду, був Ярослав суздальський. Він поїхав до Бату безпосередно по повороті його з Угорщини (мабуть іще 1242, або на початку 1243 р.), і одна з сучасних лїтописей каже, що його візвано до того. Иньша додає, що Бату настановив його старшим над всїми князями «в Русскомь язцЂ»[144]. Тяжко сказати, о скільки реальна ся остання звістка, але коли щось подібне стало ся дїйсно, то иньші князї, зачувши про се, і без татарських візвань мусїли поспішити ся в Орду, щоб не стати підручниками Ярослава.

Як би там не було, у всякім разї з р. 1244–5 маємо звістки про цїлий ряд суздальських князїв, що вони їздили «в Татари про свою отчину» і діставали потвердженнє, а в 1245-6 р., майже в однім часї, чуємо про подорожи в татарську орду, до Бату двох визначнїйших українських князїв — Михайла і Данила. Про Михайла Галицька лїтопись каже, що він перед поворотом Бату з Угорщини сидїв у Київі, потім — при поворотї його — утїк на Угорщину, а вернувши ся звідти, сїв у Чернигові (Київ Бату признав уже Ярославу) і відси виїхав до Бату, «прося волости своєя отъ него»; не знати — чи маємо розуміти. тут Чернигівську волость, чи може Михайло їхав головно з тим, аби відібрати Київ від Ярослава. Про мотиви подорожи Данила Галицька лїтопись оповідає не меньше ляконічно: «Коли Данило і Василько були в Дороговську (зараз по Ярославській битві), прислав до них Могучій свого посла з жаданнєм: «дай Галич». Данило дуже тим зажурив ся, бо не укріпив своєї землї городами, і порадивши ся з своїм братом, постановив: не дам половини своєї отчини, але поїду сам до Батия». З сього виходить, що мова була тільки про Галич, отже не про признаннє Романовичами татарської зверхности, а про щось иньше. Найбільше правдоподібним буде поясненнє, що на Галич випросив собі право від Бату якийсь з руських князїв, і тепер Могучій жадав, аби Данило з Галича уступив ся для того обдарованого[145]. Правда, західнї українські землї трудно було уважати за підвластні Орді, й Пляно Карпінї оповідає, що Татари в 1246 р. ладили ся до великого походу на західню Русь, Польщу, Угорщину, й далї; але в тім власне могла лежати полїтична інтриґа — напустити на Данила якогось руського претендента, і його руками загорнути західнї українські землї під зверхність Орди, або змусити Данила до піддання під сю зверхність.

У Данила не було иньшого виходу, тільки або боронити ся від Татар, або піддати ся зі своїми землями, галицькими й волинськими, під татарську зверхність і тим попробувати привернути Бату до себе. Про боротьбу з Татарами не було що й думати, маючи против себе й Ростислава з Угорщиною, і боярську опозицію, тож Данило спішно збираєть ся в дорогу до Бату. 26/X 1245 він уже виїхав у сю путь і за кілька день був у Київі, де в Видубицькім монастирі казав відправити службу божу за себе — «видя бЂдy страшьну и грозну». Але Бату прийняв Данила як на свої звичаї дуже ласкаво; лїтописець так переказує слова його: «Данило! чому ти скорше не прийшов? але то добре, що тепер бодай прийшов! чи пєш ти чорне молоко, наше питє, кобилячий кумуз (кумис)?» Данило відповів: «досї не пив; а нинї як кажеш минї, то пю». Хан сказав: «Ти вже тепер наш Татарин, пий наше питє!», але потім прислав вина: «не звикли ви пити молока, пий вино!»

Але цїла ся візита гірким соромом налягла на душу Данила і його прихильників. Показана йому честь в Ордї галицьким лїтописцем була відчута як тяжка обида: «О злЂє зла честь татарьская!» кличе він, «Данило Романович, великий князь, що володїв з своїм братом Київом, Володимиром, Галичом і иньшими краями, — тепер сидить на колїнах, зветь ся холопом, дани від нього хочуть, житя він не надїєть ся, погрози мусить слухати»… З гірким чутєм повторяє він слова Бату, сказані Данилови, коли частував його кумисом: «ти вже тепер наш, Татарин, пий же наше питє!»

Данило пробув у Бату три тижнї й дістав потвердженнє своїх прав на всї свої землї, але за те мусїв признати себе «холопом татарським», підручником татарського хана. «І прийшов він у свою землю, і стрів його брат і сини: плакали ся з його обиди, але й ще більше тїшили ся, що вернув ся цїлий»[146].

Гірке почутє «обиди» дїйсно мусїло наповнити серце Данила, коли він, осягнувши мету свого житя: злучивши нарештї в своїх (з братом) руках свою отчину, як раз мусїв схилити ся перед «поганином», признати себе «холопом» татарського хана. З сею ролею він не міг помирити ся і користаючи з тимчасової згоди з Татарами, постановляє приготовити ся до боротьби, «будує городи против безбожних Татар»[147], а з другого боку надїєть ся знайти опертє против Татар в західнїй Европі.

Та хоч як тяжко було для Данила понижати ся перед Татарами, але ся покора, як то часто буває на сьвітї, принесла для нього ріжні матеріальні користи. Його подорож до Бату і признана йому протекція Татар незмірно підняла значіннє Данила в очах західно-европейських володарів, що тремтїли, чекаючи нового татарського походу на захід, заповідженого уже на лїонськім соборі устами загадкового «руського епископа Петра». Сам галицький лїтописець зовсїм правдоподібно толкує наглу зміну в відносинах угорського короля до Данила його подорожею до Бату. Він каже, що скоро по поворотї Данила Беля прислав свого посла до нього й сам тепер запропонував йому, аби Лев оженив ся з його донькою, котрої відмовив, як ми бачили, пять лїт тому; «він бояв ся Данила, поясняє лїтописець, бо той був у Татар, побідив Ростислава і його Угрів»[148]. Перший мотив, безперечно, був рішучим, хоч можна навести ще й иньший: увага Белї звернула ся в иньший бік — на боротьбу з Австрією, з котрою розпочав він війну весною 1246 р. Під впливом сих обставин Беля залишив свій плян — посадити Ростислава в Галичу, зробив його баном Славонїї, потім Мачви, утворивши для нього осібний банат тут, між рр. Дунаєм, Дриною, Савою й Моравою, й на сїм скінчила ся полїтична карієра Ростислава. Тільки титул «князя Галичини» лишив він собі на памятку минулого[149].

Союз з Угорщиною

Але Данило, як оповідає Галицька лїтопись, сим разом стрінув пропозицію Белї дуже здержливо. Лїтописець каже, що він не вірив Белї, бо той не додержав уже перед тим слова: «порадивши ся з братом, не повірив його словам, бо він уже перед тим обіцяв видати свою доньку (за Льва) й зрадив». Се обясненнє і взагалї гадка лїтописця, що переговори Белї з Данилом крутили ся коло самої справи шлюбу Льва, здають ся трохи поверховними, але за браком всяких иньших звісток і ми не можемо йти далї простих здогадів. Можемо нпр. здогадувати ся, чи війна Угорщини з Австрією не насувала Данилови инакших, некористних для Угорщини плянів, як то було вже в 30-х рр., або чи не утрудняли переговорів претензії Белї, аби Данило став його васалєм, яким був Ростислав, і т. и. Треба запримітити, що Беля й по згодї з Данилом носив титул короля Galiciae et Lodomeriae, хоч з сього ще не можна виводити, що він задержав якісь дїйсні права над Галичиною. Взагалї ми не можемо нїчого певного сказати про те, на яке становище став до Белї Данило, уложивши з ним згоду.

Вкінцї знаємо тільки, що Данило отягав ся з відповідею на пропозиції Белї, але з другого боку гадцї помирити ся з Угорщиною не противив ся. Лїтопись оповідає, що в сїй справі посередничив Кирило, вибраний Данилом на митрополита й висланий на посьвященнє до Царгорода через Угорщину (може бути — власне з порученнєм по дорозї навязати дальші переговори з Белею). Кирило мав переговори з Белею і довів їх до кінця: Данило після того поїхав на з'їзд з Белею й уложив з ним згоду. Льва при тім оженено з королївною Констанцією, а Данило вернув Белї угорських панів взятих в неволю під Ярославом (1247)[150].

Так здобув Данило уже одного союзника для евентуальної боротьби з Татарами. Але незмірно ширші перспективи відкривали перед ним тодїж розпочаті зносини з папою[151].

Проект церновної унїї

Першу гадку про них піддали Романовичам папські посли до Татар — Пляно-Карпінї з товаришами, що їдучи до Татар стріли Василька в Ленчицї у Конрада мазовецького, потім на запрошеннє Василька гостили у нього десь в перших днях 1246 р. і при тім намовляли самого Василька й руських епископів до унїї, читаючи їм якусь папську булю про злуку церков[152]. Василько відповів одначе, що без Данила не може сеї справи рішати. Тому можна з усякою правдоподібністю думати, що стрівши Данила в його поворотї з Орди в мартї місяцї, десь на Подоню[153], Карпінї й з ним мав переговори. Заінтересованнє, яке збудили в обох князях сї розмови, каже нам здогадувати ся, що мова йшла не про саму лише унїю, про котру згадує Карпінї. Ся стара історія нїякого заінтересовання не могла викликати, натомість оповідання його про те, що папа хоче орґанїзувати союз европейських народів против Татар і з тим зберав собор в Лїонї, що він наміряєть ся двигнути против них хрестоносний похід, — мусїли зробити сильне вражіннє на Романовичів, перейнятих гірким почутєм «обиди» від татарської кормиги. Прилучити ся до сього европейського союза проти Татар, дістати собі з заходу поміч за цїну унїї було дуже привабно, а признати над собою церковне старшинство римського папи не було страшно при тім близькім пожитю з католицькими народами, при тім браку всякої релїґійної виключности, який я підносив як прикмету особливо характеристичну для наших західнїх земель[154].

Коли Пляно-Карпінї, вертаючи з Орди, знову пробував у Романовичів (літом 1247 р.), він довідав ся, що вони навязали зносили з папою — вислали до нього свого посла[155]. Маємо серію папських буль з 3 мая 1246 р.[156], що були мабуть результатом реляцій Пляно-Карпінї про його конференції з Васильком і руськими князями, або того посольства, коли воно встигло вже прибути[157]. Папа заявляє тут «руському королеви», що приймає його самого і його державу під протекцію св. Петра і всякому, хто б хотїв його скривдити, грозить гнївом божим і своїм, зрештою про висловлені до нього «прошення» говорить він загально, обіцюючи їх скільки зможе сповнити, а з своїм лєґатом поручає порозумівати ся в справах релїґійних і висловити йому свою гадку що до Татар[158].

Зносини з Римом

Чи наслїдком отсих буль вислали Романовичі свого посла до папи, чи ще перед ними, але потім заходить малий застій в сих зносинах і тільки та друга гостина Карпінї, лїтом 1247 р., відігріла їх. Мусимо здогадувати ся, що відповіди прислані папою й ті устні пояснення, які могли дати Данилови його власні посли, розчарували Романовичів і прохолодили їх запал. Инакше воно й не могло бути: в головній справі, що займала Данила й піпхнула його до сих зносин, — про боротьбу з Татарами, вони не могли сказати йому нїчого реального, натомість папа дуже горячо заберав ся до реформовання руської церкви, до викорінювання грецьких «звичаїв і обрядів» (лист папи до лєґата), чого собі анї Романовичі анї їх епископи не бажали. Відгомін незадоволення в сїй справі знаходимо і в пізнїйших папських листах (нпр. в дозволї правити службу на просфорах) і в замітцї лїтописця, що згадуючи про коронацію Данила, підносить прихильність папи до руського обряда: «Некенти бо кленяше хулящимъ вЂру грЂцкую правовЂрную»[159]; тут маємо, мабуть, відгомін пізнїйших пояснень папи, що мусїв відступити від перших, занадто великих вимагань своїх в справах обряду.

Зносини були урвали ся, і тільки Карпінї, що з поворотом знову загостив у Данила, своїми винесеними з подорожі до самого великого хана гадками про потребу спільної боротьби з Татарами, про їх близький і грізний похід на захід, що мав розпочати ся в найблизшім часї, потрапив знову розбудити давнїйші надїї й пляни Данила: він вислав разом з Карпінї своїх послів і грамоти до папи[160].

На се посольство папа відповів знову цїлою пачкою буль: з серпня і з дальших місяцїв 1247 р. та перших місяцїв 1248 р. маємо аж шість буль до Данила і Василька, де папа знову приймає їх в опіку св. Петра, позволяє їм здобувати собі назад відібрані від них землї, дає діспензу Васильку за його шлюб (уже давнїйший), дозволяє в руських землях правити службу на просфорах і т. и. В головній же справі — татарській маємо в них тільки бажаннє, щоб на випадок як Татари рушать ся на християнські краї, Данило повідомив про се пруських рицарів, а ті повідомлять папу, аби він міг лїпше роздумати, як би тим Татарам з божию помочию сильно противстати[161]. Такий був зміст останньої булі; Данило міг з неї як найлїпше переконати ся, що реальної помочи против Татар йому нема що надїяти ся від папи — й залишити дальшу кореспонденцію в сїм напрямі[162].

Чотири роки пізнїйше маємо лист угорського короля до папи, де він хвалить ся, що не пожалував труду й встиг прихилити Данила на ново до зносин, і від нього мають прибути до папи посли[163]. Не знаємо вправдї, чи дїйсно Данило тих послів вислав, але зносини таки були відновлені, і може бути, що в сїм напрямі дїйсно вплинув на Данила Беля. Папа хотїв заохотити Данила до справи унїї королївським титулом. Але Данилови хотїло ся не титула, а реальної помочи: галицький лїтописець оповідає, що коли папа прислав до Данила свого леґата з пропозицією коронувати ся на короля, Данило відповів, що з Татарами його відносини лихі, і він, не маючи помочи від папи, не може коронувати ся; (очевидно, він сподївав ся, що така коронація роздражнить Татар іще більше).

Мабуть в відповідь на нові обіцянки помочи від папи, Данило повідомив його на початку 1253 р., що Татари рушають на нього, і очевидно — накликав до помочи. Папа пробував притягнути до сеї справи ріжних володарів, видав булю до християн Польщі, Чехії, Моравії, Сербії й Померанїї, взиваючи їх до хрестоносного похода на Татар, і поручив його провідувати леґату Опізо[164].

Коронація Данила

В звязку з сим очевидно стояло нове посольство до Данила в коронаційній справі: Опізо прибув до нього з королївським вінцем і порученнєм коронувати ним Данила, і привіз запевнення помочи від папи. Він з'їхав ся з Данилом у Кракові. Данило, як каже лїтописець, таки не хотїв прийняти вінця, та впливи Данилової матери, котрій, як католицькій прінцесї, не могла не бути приємна ся перспектива королївського титулу, і намови польських князїв, що обіцяли Данилови також поміч на Татар (мабуть Опізо таки й звернув ся до них, аби впливали на Данила), — перемогли неохоту Данила. Він згодив ся, і казав Опізови їхати з собою з тим на Русь. Але коронація пройшла зовсїм тихо, на краю Данилової держави — в Дорогичинї (правдоподібно, Данило навмисно вибрав сей найдальше від Татар положений город), без особливої паради, без з'їзду князїв, серед походу Данила на Ятвягів. Про саму коронаційну церемонїю не знаходимо нїяких подробиць в нашій лїтописи; вона каже тільки, що Данило «прийняв вінець від Бога, від церкви св. апостолів, від стола св. Петра, від отця свого папи Інокентия і від усїх його епископів»[165].

Але обіцянки Опізо були даремні. Проповідь хрестоносного похода зістала ся безплодною. Анї папа, анї князї, до котрих він звертав ся з зазивом, нїякої помочи против Татар не прислали. З огляду на се Данило не мав охоти робити якісь уступки римській курії в релїґійних справах. Папа скоро переконав ся, що в сїм напрямі нема що числити на Данила. Зносини ще тягли ся[166], але обопільне розчарованнє проступало все сильнїйше. Буля 1255 р., де папа дозволяв Мендовґу воювати руські землї і їх людність, яко невірну, служить уже проявом розчаровання римської курії. На початку 1257 р. папа Олександр II вислав Данилови булю, де вже рішучо докоряє йому, що він відступив від послушности римській церкві, забувши її духовні й сьвітські добродїйства — дану йому корону; папа взиває його вернути ся до римської церкви, инакше загрожує йому клятвою, а в листах, виданих до епископів оломунецького, вроцлавського й иньших, поручає, аби вони клятвами й «зброєю вірних» змусили Данила до його обовязку[167].

Але з сих візвань і погроз не вийшло нїчого. Данило залишив усякі відносини до римської курії, і його королївський титул зістав ся одинокою памяткою сеї першої — ефемеричної руської унїї. Цїкаво одначе, що хоч сам Данило, як ми бачили, королївському титулу не надавав особливого значіння, його окруженнє, видко, цїнило досить високо сю відзнаку: галицькі лїтописцї почавши від коронації все титулують Данила «королем».

Не знайшов Данило в своїх плянах боротьби з Татарами помочи і в иньших звязках з заграничними державами, на котрі тепер кинемо оком.

В відносинах Данила до Угорщини ми спинили ся на помиренню й союзї Белї з Данилом, уложенім в 1246 р. Беля тодї носив ся з плянами здобути собі Австрію, що по безпотомній смерти остатнього Бабенберґа Фридриха II Воєвничого, як порожній лен, перейшла в управу цїсаря Фридриха II. Наслїдком роз'яреної боротьби між сим цїсарем і папами, папа, що мав сильну партію і в Австрії, змагав ся не допустити, аби такий важний здобуток зістав ся в руках ворога. Коли Беля заявив йому свою охоту здобувати Австрію, папа відізвав ся з найбільшою готовістю на сей плян[168], але Беля не мав під рукою потрібних сил, аби зараз забрати ся до війни з цїсарською партією, й поки він зберав ся, папа, перебравши кількох можливих претендентів, спинив ся на Ґертрудї, братаницї покійного герцоґа, й її чоловіку — маркґрафі баденськім Германї. Завдяки помочи папи й династичній прихильности до Ґертруди в Австрії, Герман встиг незабаром зайняти тут досить сильне становище. Пропустивши таким чином момент, Беля зробив кілька нападів на австрійські землї[169], але без всяких важнїйших результатів. Наша лїтопись оповідає, що він кликав до помочи також і Данила, й той їздив до нього з своїми полками, але вже застав у Белї послів з Австрії[170]. До походу не прийшло, і Данило, здивувавши Угрів й Нїмцїв своїм невиданим убраннєм і узброєннєм своїх вояків, вернув ся до дому. Повне мовчаннє джерел дає здогадувати ся, що Данило взагалї не брав участи в походах Белї на Австрію сих років, і воно зовсїм правдоподібно, що маючи далеко реальнїйші справи під носом, Данило не охотив ся до участи в такій далекій і для нього неінтересній справі.

Тим часом маркґраф Герман умер[171], і барони Австрії вкінцї, знеохочені анархією, вибрали собі герцоґом чеського королевича Отокара, що без усяких перешкод опанував Австрію[172]. Беля, переконавши ся, що власними силами нїчого осягнути не зможе, задумав втягнути Данила й уложити широку коалїцію проти Отокара. Він виступив з проектом оженити Ґертруду з другим Даниловим сином, Романом, з тим що Роман дістане спадщину Бабенберґів. Сей проєкт прийнято прихильно обома сторонами — і у Ґертруди і у Данила. Роман прибув в Австрію, й тут десь весною 1252 р. в замку Himberg[173] під Віднем відбув ся шлюб Романа з Ґертрудою та уложено трактат, де Беля з'обовязав ся помагати Роману здобути собі Австрію.

Кандидатура Романа Даниловича

Втягнувши таким чином в австрійську справу Данила, Беля, в попереднїм роцї спустошивши Австрію й Моравію, на 1253 р. уложив плян великої союзної кампанії на Отокара. Сам Беля мав напасти на Моравію; Данило разом з Болєславом краківським, що за посередництвом своєї жінки Кінґи, доньки Белї, теж був втягнений до коалїції, мали йти на Шлезк; з заходу на Австрію мав напасти иньший союзник — герцоґ баварський, тим часом як зі сходу, очевидно, мали піддержати Романа Угри. Але сей широкий плян скінчив ся на спустошенню Моравії і Шлезка, де руські й польські війська взяли Опаву (Troppau). В Австрії акція союзників була зовсїм слабка: Баварцїв відбито, а в якій мірі підтримало Романа угорське військо, зістаєть ся зовсїм неясним.

Галицький лїтописець гірко нарікає на Белю, що він надавав Романови обіцянок і потім зовсїм не піддержав його. Він каже, що Роману приходило ся тим часом видержувати тяжку боротьбу з Отокаром; Отокар радив йому розірвати свій союз з Белею й подїлити з ним — Отокаром, австрійську спадщину, але Роман не хотїв зрадити Белї. Беля ж не тільки не поміг Романови, але використовуючи його прикре становище, запропонував, аби він передав йому ті замки, які тримали ся Ґертруди, а натомість обіцяв йому дати городи в Угорщинї. Ґертруда одначе на се рішучо не пристала, хоч тодї вони були в дуже труднім становищу, обложені в Гімбурґу військом Отокара: в замку настав голод, і для Ґертруди й Романа приносила якась баба потайки поживу з Відня, прокрадаючись серед війська Отокара.

Скінчило ся тим, що Роман, як каже наша лїтопись — за радою Ґертруди, викрав ся з замку й подав ся до батька (в 1253 р.). Правдоподібно, Ґертруда, коли справдї так Роману порадила, надїяла ся, що йому удасть ся подвигнути батька до більш активної участи в австрійській справі. Але Данилови, після того як показало ся, що на поміч Белї нема що числити, розумієть ся, було трудно брати на себе сю справу, й він Романови не поміг. Не знати, чи Роман потім вертав ся до Ґертруди: нема про се нїякої звістки. Для нього не було виглядів в Австрії, Ґертрудї ж, видко, не хотїло ся кидати те, що мала вона в Австрії, й їхати за чоловіком на Русь, й вони розійшли ся. Австрійські хронїки закидають Романови, що він кинув свою жінку на глум; лїтопись галицька підносить, що він виїхав з Австрії за порадою самої Ґертруди, але мовчить про їх дальші відносини. Бачимо тільки, що Романа, по поворотї, заанґажував Войшелк в литовські справи, й він оженив ся на ново з донькою одного з русько-литовських князїв — Глїба волковийського. В Австрії ж скоро по відходї Романа прийшло до порозуміння між Белею й Отокаром, і вони подїл