Onlayn kitobni bepul oʻqing: ta muallif  Нотатки мрійника в рожевих окулярах

Володимир Ковальчук

У котельні сільської школи, за пошарпаним стареньким столом, сиділо двоє: кочегар Петро Галушка, та його друг дитинства Микита Барабаш. Кочегар був повненьким низеньким чоловічком років сорока, з лисиною на майже усю голову та опецькуватим лицем, на якому у різні боки неохайно стирчала темно-рижа тижнева щетина. Його гість, напроти, був схожим на франта — худощавий, високий чолов’яга у стильному костюмі, з гарними рисами обличчя та модною зачіскою а-ля Ді Капріо. На столі, поряд із наполовину випитою пляшкою горілки, на промасленому листку старенької газети лежали декілька шматочків сала, пів кислого огірка та пара кусочків чорного хліба.

— Нда, Пєтя, хоч убий, не розумію я тебе, ніби нормальний мужик, а живеш неправильно. Справжній мужик повинен мати сім’ю, дітей, забезпечувати їх. А ти? Заробляєш у цій кочегарці мізер. Самому, напевно, не вистачає. Ще й не одружився у свої сорок. Так і помреш бобилем! Не знаю, про що ти й думаєш! — гість подивився, як кочегар наливає у стакани іще оковитої, а тоді продовжив — От я, наприклад, жінка, синочок, їжджу на заробітки, невдовзі хату почну будувати!

На мить Барабаш зупинився, взяв налитий по вінця стакан у руку, й, промовивши «ну, будьмо», перехилив його до дна. Кочегар без слів повторив ту ж операцію й почав смачно закушувати невеличким кусочком сала із чорним хлібом. Гість узяв кислого огірка, відрізав ножем шматочок, закинув його до рота, скривився, й повільно почав жувати. Та, не пройшло й хвилини, як він продовжив повчати «непутящого» кочегара:

— Ні-ні, Петро, ти якийсь дивний, усі люди як люди, а ти… На світі стільки жінок, а ти живеш один із старою матір’ю! От я, от у мене молода жінка гарна, яку я, до речі, дуже сильно люблю, синок, якого я теж люблю. Ти бачив мою жінку? — не чекаючи відповіді, Барабаш дістав із кишені модний айфон і почав показувати Галушці фотографії дружини та сина, — Ось вона, моя любов та мій синочок. Дивись, які гарні. А ти, так і помреш один. Що ти собі думаєш, не знаю.

— Так-так, гарна дружина, і синок у тебе теж гарний, — відповів кочегар, розливаючи по стаканам те, що лишилося у пляшці. Барабаш подивився вже осовілими очима на налиті стакани, а тоді сказав:

— То ж, берися за розум, Петре, шукай якусь молодицю, женися. Станеш справжнім мужиком, й усе в тебе буде як у людей!

Галушка хотів було погодитись з усім вищесказаним, та в цей час до котельні зайшла бібліотекарка сільської школи Неля Іванівна. Це була гарна жінка років тридцяти п’яти, з розкішними формами та милим личком. Бібліотекарка хотіла було щось сказати кочегару, та Барабаш її випередив:

— Овва, а що це за королева спустилась із самих небес до царства Аїда? Пєтя, а ти й не казав, що у вашому саду є такі гарненькі квіточки! Доброго дня, мадам, дозвольте представитись — Микита Олександрович!

Неля Іванівна окинула п’яного залицяльника зневажливим поглядом, а тоді, ігноруючи увагу до своєї персони, все ж звернулась до кочегара:

— Петре, не забудь, сьогодні ввечері репетиція! Чи нам шукати заміну?

— Ні-ні, Неля Іванівна, я буду.

— Гаразд, тоді до сьомої години!

Бібліотекарка зникла так само несподівано, як і з’явилася. Тільки-но за нею зачинилися двері котельні, як розчервонілий від алкоголю Барабаш промовив з єхидною посмішкою:

— Ай да Пєтя, ай да сучий син! Ха-ха-ха, репетиція, ха-ха-ха, знаю я ваші репетиції. У мене на заробітках також були теятри з однією продавщицею. Теж, скажу тобі, був гарний екземпляр. Ох ми з нею й повеселилися!

Кочегар здивовано подивився на друга дитинства й промовив:

— Неля Іванівна мала на увазі репетицію шкільної вистави. Я там граю роль короля!

Та п’яну уяву Барабаша вже не можна було зупинити:

— Аха-ха-хах, короля він гратиме, ну-ну. А я тут із своїми повчаннями. А ти, бачу, тут гарно влаштувався. Слухай, а може ми зустрінемося десь на днях — ти попросиш Нелю Іванівну, щоб вона взяла з собою подругу?! Посидимо в гарній компанії, а там, дивись, і в теятри пограємо! То що, домовились?

— Ну, не знаю, Неля Іванівна не така, — невпевнено відповів Галушка, а в голові промайнуло «а як же ж кохана дружина, синок»…

Був звичайний черговий будній день. За вікном яскраво світило сонце, сповіщаючи про такий жаданий прихід весни. Клієнтів у ресторані було небагато: за крайнім столиком, біля вікна, попиваючи холодне пиво з креветками, сиділа зграйка молодих юнаків, посередині зали молоде подружжя, сперечаючись про щось, чекало на своє замовлення, а у самому кутку, за столиком, котрий був розташований біля запасного виходу, сидів власник ресторану «У Котляревського» Сергій Олександрович Мегера — опецькуватий чоловічок невисокого зросту, з пивним животиком і лисиною, котра захопила вже майже усю територію його голови. Власник ресторану був схожий на відомого голівудсього актора Денні ДеВіто, котрий дуже добре знайомий, щоправда здебільшого старшому поколінню, по зіграним ролям у багатьох американських комедіях. Мегера з головою поринув у якісь папери, відволікаючись лише на те, щоб зробити ще один ковток вже холодної кави…

Марго без ентузіазму дивилася з-за стійки на відвідувачів, час від часу переглядаючи на айфоні новини у одній із соцмереж. Дівчина працювала офіціанткою у цьому ресторані вже більше двох років і звикла, що у подібні дні клієнтів мало, отже можна трішки позайматись і своїми справами. Марго подивилась, чи бува немає в онлайні когось із подруг — усі були тут як тут: Нелька опублікувала ще дві нові фото з своїм котом, Катька продовжує викидати на стіну фрази про нещасливе кохання, а Оксана пройшла черговий тур онлайн-гри, в якій потрібно складати одинакові фігурки… Загалом усе було як завжди — подруги «працювали у поті чола» на своїх роботах. Марго подумала, що було б непогано й собі оновити аву. Вона почала порпатися у альбомах, шукаючи відповідне фото, та у цей час до ресторану зайшов молодий юнак. Марго подивилась на нового відвідувача й відчула, як зненацька зашарілась. Юнак був модельної зовнішності: високий, худорлява статура, доглянуте обличчя, стильна борідка та хіпстерська зачіска. Тонкі контури обличчя лише підкреслювали ймовірну сферу діяльності їх власника. Одягнений юнак був у модний темний костюм, під яким виднілась біла сорочка та краватка яскравого кольору. На лівій руці у незвичайного відвідувача ресторану красувався годинник дорогезної марки. Юнак підійшов до стійки, зацікавлено подивився на Марго, яка аж зіщулилась під прискіпливим поглядом «Аполлона», а тоді промовив:

— Доброго дня, скажіть будь ласка, чи можна замовити вечерю у вашому ресторані?

— Звичайно, — відповіла Марго, відчуваючи, як серце по