Onlayn kitobni bepul oʻqish  Темні грози

muallif Ярослав Питерский

В світі, де існували кораблі здатні плавати хмарами, йшла війна. Через цю нескінченну війну Столиці проти Повітряного Альянсу, які називали себе «Птахи Свободи», гинуло надто багато людей. Одного дня, одному головному вченому, Якобу Кантекко, вдалося дізнатися, як вдосконалити геном людини, для того, щоб створити над-людину, щоб закінчити війну. Але спершу, вчений почав ставити досліди на тваринах. Досліди були не дуже вдалими, бо тварини мутували та втрачали контроль над собою, та ставали надто агресивними, і кожного разу намагалися когось вбити. Якоб знав, якщо б він посадив всіх піддослідних в одну клітку, то вони відразу ж вбили б одне одного. Король, Фіо Фаль-Занкфост другий, знаючи про таке відкриття, сказав вченому, щоб той якнайшвидше почав досліди на солдатах. Говорив, що втрата контролю над собою та сильна агресія солдат — це якраз те, що допоможе йому виграти війну. Але вчений був проти таких солдат, тому продовжував досліди на тваринах. Коли він закінчив працю над іще одною істотою, то зрозумів, що вся та формула, що він створив, вона нічого крім агресивних мутантів, які прагнуть лише убивати, не зробить. Мрія до створення над-людини, яка не втратить контроль та людські якості — не можлива. Якоб вирішив знищити свої досліди, а також вбити мутантів. Але йому став на заваді його помічник Некротейн, який був на боці короля. Між ними виникла сутичка. Вчений був людиною не молодою, тому він не зміг впоратися з помічником. Знаходячись на межі смерті, Якобу вдалося втекти зі Столиці, при цьому забравши свою дитину. З часом, головним в лабораторії став Некротейн. Він продовжив роботу свого наставника, який, на його думку, втік людиною, що втратила всю повагу. Некротейн, звісно, був талановитим, але йому не вдавалося те, що вдавалося Кантекко. Кожного разу, його піддослідні солдати гинули з різних причин. Так було до тих пір, доки король не наказав Некротейну продовжити досліди на тваринах, щоб його армія стала більше хоча б за рахунок мутантів. Дні йшли, досліди почали давати все нових монстрів. Працюючи цілими днями, Некротейну вдалося зясувати, як саме контролювати монстрів. З часом, деяким розвідникам все ж вдалося зясувати, куди саме втік Кантекко. Дізнавшись новину, король, замість того, щоб повернути вченого, наказав послати мутантів на селище, де знаходився зрадник. Всі погодилися з його рішенням, тому мутантів було направлено на ціль. Селище було знищено за кілька хвилин. Після того як мутантів відправили назад в лабораторію, солдати, які були відправлені на пошуки тіла вченого, ледве стримували рвоту. Все селище було просто засіяне шматками тіл, як людей так і тварин. Все ж солдатам вдалося знайти тіло Кантекко, але воно виглядало так, ніби його хтось вже чіпав, бо лежало воно на ліжку. Солдати помітили рвану рану на шиї чоловіка, а також, дірку від кулі в серці. Через пів року війна була завершена. Столиця виграла, але не тому що Птахи Свободи здалися, а через те, що одного дня, вони просто зникли.

Роки йшли, армія із мутантів збільшувалася. Столиця почала захоплювати все нові кордони, які раніше були землями ворогів, але в одну мить зупинилися, після того, як знищили місто, яке ніяк не піддавалося. Містяни того міста називали себе «Обійми смерті». Для них краще було померти, аніж жити в рабстві. Коли вони відчували, що померали, то підривали себе. Або підривалися навмисно, коли знаходилися в купі ворогів. Але все ж таки, Столиці вдалося перемогти і їх. Більше ніяких війн. Люди почали розуміти, що врешті решт настав довгоочікуваний мир, і тепер вони можуть жити як забажають. Але король прагнув контролювати всі захоплені землі. Йому не подобалося, що на його територіях почали зявлятися розбійники, які в більшості складалися з місцевих, які ночами грабували те, що належить королю. Не знаходячи собі місця від люті, король дав наказ, задіяти комендантську годину після заходу сонця. І для того, щоб люди її дотримуватися, король відправляв мутантів в кожне селище та місто, і якщо хоч одна особа вешталася вночі, то мутанти її відразу вбивали.

З часом, в Столиці зявився новий ворог.

Селище, яке знаходилося надто далеко від Столиці, щовечора гомоніло різними звуками та голосами. Люди, що жили тут, знали про мутантів, яких з роками всі почали називати «Ґрувели». Також вони знали, що так далеко Столица не відправляла своїх «песиків». Відчуваючи, що ґрувели сюди не дійдуть, тут збиралися багато людей — розбійників, небесних піратів, людей поза законом, які полюбляли гучне нічне життя. В селищі було так багато бандитів, що його почали називати «Селище бандитів».

Вся стіна за барменом було обклеєна листівками з людьми, за чиї голови Столиця платить винагороди. Винагороди, більшість, були не дуже високими. Такими мізерними, що наврядчи хтось ризикнув би життям, заради пятиста монет. Але також, було кілька листівок із дуже високими винагородами. Одна з них була з портретом чоловіка, з виглядом лиця, мов у хворого. За його голову давали цілих пятдесят тисяч. Цієї суми хватило б більше ніж на два роки нормального життя. Людину, за чию голову давали таку ціну, називали «Привид». Всі розуміли, що це не його справжнє імя, але ніхто не знав, як його звати по справжньому і звідки він взагалі взявся.

— Принеси нам випити, красуне! — сказав один із розбійників, який знаходився в компанії не надто приємних людей. Схоже було на те, що саме він був ватажком банди.

— Зараз, — відповіла дівчина та швидко побігла до стійки бармена. Біля самої стійки також було кілька людей, і лише один із них спав с чаркою в руці. Він здавався дівчини знайомим; бліде обличчя, мов в хворого, чорний капелюх, з срібним черепом, в якого праве око було зеленим. Рукав на його правій руці трохи закотився, через що дівчина побачила дивний пристрій з котушкою та стрілою, з широким кінцем.

Коли дівчина принесла випивку до столу розбійників і поставила її на стіл, то один із чоловіків вхопив її за руку і легким рухом посадив собі на коліна. Закричавши від несподіванки, дівчина трохи злякалася. Всі розбійники за столом почали сміятися. Оглянувши всіх, дівчина зрозуміла, що серед них були також і жінки. Компанія нечистих, смердючих мисливців за здобиччю.

— Така красуня, — сказав розбійник, на чиїх колінах сиділа дівчина. — Може, ти приєднаєшся до нашої компанії? Посиди разом з нами, випий чого небудь.

— Так, так… Якщо тобі не важко. А я впевнений, що тобі не важко, — сказав ватажок розбійників. — Ти така…

 

— Тривога!.. — забіг до таверни чоловік, який ледь дихав. Обіпершись об коліна, він почав переводити подих, а потім, піднявши перелякані очі, сказав: — Був помічений один з ґрувелів, і він біжить саме сюди. Він вже близько. Що будемо робити?

Десятки поглядів були саме на цьому чоловікові. Здавалося, що всі водночас затамували подих.

— Це не можливо. Ґрувели не ходять так далеко від Столиці! — сказав головний розбійник. Піднявшись з місця, він підійшов до чоловіка і витягнув великого мисливського ножа, підставив його йому до горлянки. — За таку брехню ти повинен понести певне покарання. — Щойно він закінчив говорити, тут в таверну забігло чудовисько. Штовшнуло чоловіка на розбійника, і відкривши свою крокодилячу щелепу, видало такий пронизливий звук, що всім здалося, ніби вони зараз втратять слух. Розбійник і чоловік почали з переляком на обличчях відповзати задом до стійки бармена. Всі навколо також були налякані. Тіло ґрувела було блідо-синього кольору. Лиса, слизька шкіра, тонкі кінцівки, які, здавалося, ніби зараз зламаються. Великий паща, схожа на пащу крокодила, заповнена тисячами маленьких мов голки, гострих зубів.

Головний розбійник сів на своє місце за столом. Його очі дивилися просто в очі ґрувела, які були дуже маленькі і білого кольору, без зіниць. Через це здавалося ніби монстр сліпий.

Всі присутні розбійники та пірати почали доставити різну зброю, револьвери, обрізи, рушниці, ножі.

Принюхавшись до повітря, ґрувел повернув голову в бік, до барної стійки, але зробив він це не повністю, так як йому в голову обіперлися срібні револьвери, на яких було викарбувано «Примарні брати». Тільки но мутант почав гарчяти, як пролунало два постріли. Вміст черепа ґрувела розлетівся на всі боки. А саме тіло впало на підлогу, до ніг його вбивці.

Штовхнувши ногою тіло мутанта, щоб бути впевненим, що істота мертва, чоловік засунув зброю в кобуру і попрямував до дверей, на вихід. Це був той самий чоловік, що спав, але саме він і вбив одну із тварюк, які бігали цим світом.

— Не може… Стій! — Закричав головний розбійник, після того, як побачив бліде, мов в хворого, лице вбивці монстра. — Ти, ти той самий… Саме за тебе дають ту винагороду?! — вказав розбійник на листівку, з винагородою в пятдесят тисяч. Вся компанія розбійника почали вставати з місця, а дівчина, що сиділа на колінах одного з них, відразу втекла, коли зявилася така нагода. — Ти саме той кого називають «Привид». — Чоловік, що вбив мутанта, мовчки дивився, як до нього підходять розбійники і оточують. — Така велика ціна, і при цьому не вбив жодної людини, — продовжив розбійник. — Але, саме ти є одним із тих, хто полює за цими «звірами». І якщо вважати ту ціну, яку за тебе дають, то ти вже більше сотні вбив цих мутантів, — вказав він на тіло мутанта, до якого майже дійшов. Досі тримаючи ножа в руці, він сказав: — Стій на місці, або цей ніж опиниться не в дуже зручному, для тебе, місці.

Подивившись навколо, Привид зрозумів, що він потрапив в халепу. Потягнувшись під куртку за револьвером, він відразу ж отримав кулаком в щелепу. Втративши рівновагу, він впав на підлогу. Легкий струс мозку, але встати він зміг. Не встиг він піднятися на ноги, як його відразу схопили кілька чоловіків и притисли до столу. Всі присутні, весь цей час, просто дивилися, тому що знали, що не слід втручатися не в свої справи. Особливо, якщо в цих справ, купа вогнепальної зброї. Одна із розбійників взяла в головного ніж, і притиснувшись до Привида, ніжно провела ножем йому по обличчю, а потім і по шиї.

— Я полюбляю шрами. Особливо якщо ставлю їх сама, — сказала жінка, що тримала ніж. — Інколи, мені вдається зробити цілий витвір мистецтва, але люди, на який я це роблю, не дуже задоволені цьому. — Розбійники, що тримали Привида, почали зловісно хихотіти і перезиратися одне на одного. — Але мені чхати на їхню думку. Тому я продовжую творити мистецтво. Сьогодні стати полотном, для мого шедевру, випала честь саме тобі. Ти щасливчик!

— Давай, зроби це, — сказав головний розбійник.

Відкинувши куртку Привида в бік, жінка розірвала сорочку, в надії, що побачить великі глибокі шрами, після боротьби з мутантами, але шрам був лише один, з лівого боку на грудях.

— Лише один?! — спочатку засумувала жінка. — Ну нічого. Проте більше місця для мого… — Вона не встигла закінчити, як впала на підлогу.

— Що це? — вказав другий розбійник на дротик, що стерчав в нозі жінки, яка була вже без свідомості. Подивившись на Привида, він побачив, що в того в руці був дивний револьвер, мов не справжній, а якийсь іграшковий. Не сказавши більше ні слова, він побачив як Привид натиснув на курок і із дула вилетів дротик просто в руку чоловіка. Спершу він відчув, як його рука ніби заніміла, але потім він також впав без свідомості.

Інші розбійники не знали, що в дротиках сильнодіюче снодійне. Вони гадали, що там отрута. Але як Привид міг вбити людину? Адже, всім було відомо, що людей він не вбиває.

Націливши зброю в лице головного розбійника, Привид сказав: — Відпустіть мене. Або я його вбю!

— Відпустіть! — наказав головний і підняв руки. Його люди відразу виконали наказ. — Я звісно міг би сказати тобі, що якщо ти вбєш мене, то мої люди від тебе і мокрого місця не залишать. Але, я дуже ціную своє життя. Тому зроблю так, як вважаю належним. Не люблю бути під прицілом.

— Звертаюсь до всіх присутніх. Мені потрібна інформація про так зване «гніздо», місце, де тримають ґрувелів, коли ті не нападають на людей!

— Навіщо тобі це знати? Невже ти збираєшся…

— Саме так, — перебив Привид. — Я знищу це місце, а також тих, хто в ньому знаходиться.

— Ти що, збожеволів? Хочешь знищити гніздо?! Ти хоч розумієш, настільки це божевільна ідея? Ходять слухи, що там десятки тисяч ґрувелів, а то і сотні. Це просто неможливо. А якщо ти все ж це зробиш, то по тебе відразу пошлють найкращих мисливців за головами.

— Можливо.

Ніхто так і не відповів Привиду. Одягнувши куртку і поправив капелюха, він пішов просто повз головного розбійника, який стояв з піднятими руками. Пройшовши повз, розбійник помітив те, що краєм ока Привид глянув на нього, а потім просто вийшов на двір. Глянувши йому в спину, розбійник опустив руки і провів поглядом по присутнім, які не видавали жодних звуків. Потім всі знову загомоніли.

Чорна ніч нависала над цим жорстким світом, і лише повний срібний місяць освітлював його. Засунувши дивний револьвер в кобуру на поясі, погляд Привида прикував літаючий човен, з вітрилом, яке переливалося кольорами. Човен, звісно, дешевий та повільний, але, головне те, що він був здатен літати. В такі ночі, коли ґрувели могли зявитися в будь-який момент та інколи і не одні, літючий човен саме те, що було потрібно. Віддавши швартові, Привид запригнув в човен, та за допомогою важіля, направив його в те саме чорне небо. Прохолодне повітря билося йому об очі, через що, йому доводилося прижмурютися. В його спогадах, зявився вбитий ним ґрувел, цей спогад викликав відчуття гніву, який відразу заповнив все його тіло. Вітрило човна поглинало сонячне світло, тому, в ночі він ледве літав. Човен мав лише одну турбіну, яка працювала за рахунок світла, що поглинало вітрило.

Столицею керував король Фіо Фаль-Занкфост другий. Чоловік був вже у віці, але він не переймався через свій трон, тому як в нього був первісток, Ернстіґ Фаль-Занкфост, який мусив його успадкувати. Хоча хлопець був надто жорстокий. З самого малечку він полюбляв знущатися над тваринами, але з часом, ця пристрасть угасла, тому хлопець скуштував людської крові, після чого, він мов збожеволів. Кожного разу він намагався знайти винних, яких би міг звинуватити в зраді королю, а також, дати вирок, смертну кару.

— Ви звинувачуєтеся в тому, що отруїли охоронця складу з харчами. А також, в крадіжці ключа від цього складу і крадіжці припасів, що там були, — стоячи на балконі, казав вирок Ернстіґ Фаль-Занкфост. — Вирок, через повішання, принести в дію. Такий мій наказ, — закінчив принц та усміхнувся своєю короною бридкою посмішкою. Товсті губи, криві та здорові, мов в бобра, зуби, та бридкі щурячі вусики під носом. Як на повнолітнього хлопця, Ернстіґ був малого зросту та з зайвою вагою. Здавалося, що йому дісталася найпотворніша зовнішність на світі, скільки його памятали.

— Кат, виконуй те що я сказав, — звернувся принц до ката, який стояв на ешафоті біля цілої сімї. Кат кивнув головою та підійшов до важіля.

— Ні. Я не крав той клятий ключ. Благаю вас, хоча б відпустіть моїх дітей. Вони тим паче невинні. Прислухайтеся до здорового глузду, — благав чоловік з зашморгом на шиї. Подивившись в останнє в очі жорстокого принца, він зрозумів, що серця той не мав, а здорового глузду — тим паче. Кат потяг за важіль, після чого підлога під ногами засуджених відразу зникла.

Люди, що слідкували за вироком, були розлюченими, адже вони розуміли, що принц був тим ще любителем жорстоких дій. Дехто з натовпу наважувався кричати, що це не справедливо, що це не уважний охоронець загубив ключа, і щоб принц його не покарав, охоронець сказав, що ключ в нього вкрали. Але Ернстіґу було байдуже на людей та їхні слова, тому як він вважав їх непотребом. Дивився на всіх згори.

Як страта закінчилася, принц пішов в замок, і коли йшов до своєї кімнати, то почув новину про те, що з місії повернулася одна із капітанів повітряних кораблів та капітан охорони Столиці Аанбрік. Принцу швидше кортіло дізнатися, чи змогла вона впоратися з даною їй місією, чи вже вкотре знову провалила завдання. Ернстіґ обожнював, коли його батько горлав на Аанбрік, але тепер, чомусь, він цього майже не робить. Можливо, це було через те, що король став вже надто старим та сентиментальним? А можливо на це були інші причини. Але принц сподівався, що сьогодні він повністю втамує свій голод до негативу та жорстокості. Пройшовши на перший поверх замку, повз купу охорони, він побачив Аанбрік. Виглядала вона надто молодою, як для того, щоб бути капітаном повітряного корабля, а особливо, для того, щоб бути капітаном охорони Столиці. Їй було, як йому відомо, двадцять чотири роки. На цілих шість років старша за нього.

Аанбрік була не дуже радісною, а коли побачила, що до неї йшов принц, зі своєю бридкою усмішкою на обличчі, їй стало іще гірше. По ній можна було сказати, що вона була надто вродливою, і замість того, щоб стати капітаном, їй потрібно було б вибрати професію, де її врода стала би їй в нагоді. Або стати прекрасною нареченою якогось принца. Ернстіґ дуже бажав, аби вона стала саме його нареченою, але помічав, що в неї до нього була лише відраза. Ернстіґ міг би змусити її вийти за нього, що він і хотів зробити, коли стане королем. Вона муситиме це зробити, тому як він її стратить, якщо вона відмовить. Аанбрік всі свої сили покладала на те, аби згадати своє минуле, так як вона забула все своє дитинство. Її завжди цікавило: хто її батьки? Звідки вона родом? Чому вони її залишили? Або, чи живі вони взагалі? Вона памятала лише своє імя та плече якоїсь людини, котра несла її на спині, поки та спала. Вона памятала ті босі ноги, тієї людини, в жахливих ранах, які були геть свіжі і з яких іще йшла кров. Але ту людину це не зупиняло, і вона продовжувала йти. Наступне, що памятала Аанбрік, це дитячий притулок, де вона виросла, і звідки її одного разу забрав король, для того, щоб вона стала лікарем і лікувала його солдат під час війни з Птахами Свободи. Але до медицини вона не була талановита, і тому їй довелося стати солдатом, а вже потім і капітаном.

— Вітаю, Аанбрік. Як минула твоя місія? Знову невдача? — продовжив хихотіти Ернстіґ, так, що було видно, як тряслося його черево.

— Мій володарю, — стала на коліно Аанбрік, а потім, піднявши на принца байдужий погляд, відразу піднялася і сама.

— Зрозумій, батько не буде завжди тобі пробачати. Колись його терпіння закінчиться, і саме тоді він накаже повісити тебе.

— Чому ви вирішили, що я провалила місію?

— Я тебе знаю вже дуже добре. Ти невдаха, якій не місце на посту капітана.

— Знаєте, як для того, хто хоче бути моїм чоловіком, ви занадто грубі зі мною. Але ви принц, тому титул дозволяє вам робити, що заманеться.

— Саме так, — Ернстіґ максимально стиснув криві зуби та почав шипіти мов змія. — Тому мені байдуже на твою думку. Коли я стану королем, ти будеш моєю дружиною. А якщо не забажаєш, я зроблю з тобою те, що кожного разу обіцяю своїй любій старшій сестричці. — Очі принца було мов залиті кровю. Він взагалі не кліпав. Кілька секунд ці двоє мовчки дивилися одне на одного, доти, доки з вулиці не почулися радісні крики.

— А ось і вона, моя сестра, Ліеф! — сказав з відразою Ернстіґ. -Ці люди… Ні. Це сміття її так полюбляє. Невже вони гадають, що вона захистить їх від мене?

Ернстіґ разом з Аанбрік вийшли подивитися на приїзд принцеси Ліеф назад до Столиці. До цього часу вона була в якомусь місті, про яке Ернстіґу вона чомусь не розповіла. Хоча це його не дуже дивувало, адже вона також, на його думку, відчувала до молодшого братика лише відразу, хоч і говорила йому постійно, що любить його таким, який він є. Навіть коли після кожної цієї фрази він змушував її тікати в сльозах до себе в кімнату, і сидіти там дуже довго. Інколи навіть по кілька днів.

Два, білих як сніг, коня, тягнули вишукану карету, в якій і знаходилася принцеса. Кучер, сидячи спереду, керував рухом тварин. Незадоволення відразу виникло на обличчі Ернстіґа. Його очі знову були вирячені, мов у риби. Аанбрік бачила погляд принца, а також вона помітила, що його подих змінився, став важким, а його кулаки були стиснуті так сильно, що аж пальці побіліли. Перед каретою йшли озброєні охоронці, які розчищали шлях. Люди з повагою розходилися в боки аби не заважати.

— Ви — наша майбутня королева… — кричали люди з натовпу. — Саме вам має дістатися трон!

Ернстіґ чув ці слова, після чого, на його обличчі зявився тваринний оскал.

Перед каретою вибігло маленьке щеня, а потім, за ним, вибіг і брудний хлопчик, щоб забрати його з дороги. Коні перелякалися, заіржали та почали ставати на диба. Хлопчик, вхопивши щеня, притиснув його до себе та закрив від страху очі.

— Що це таке? — заверещав принц, дивлячись на хлопця. — Та як ти, непотріб, посмів налякати королівських жеребців? Охорона! — знову закричав він. Охорона відразу підняла на нього очі. -Четвертувати хлопця. Але спершу, спалити його щеня, живцем. Зараз! — зірваним писклявим голосом закричав від гніву Ернстіґ. Охоронці лише перезернулися. Цей наказ був вже занадто жорсткий, тому вони вагалися, але, все ж, схопили хлопчика.

— Ні,- сказав жіночий приємний голос. — Ні, брате. Цього не буде. — Дверцята карети відчинилися, а потім, звідти вийшла принцеса; біла, пишна сукня, надто скромна, як для принцеси; маленькі, наче дитячі, туфлі, на високих підборах; широкий капелюх, з квіткою, та довге, до самого поясу, біле, кучеряве волосся; чиста, гладка шкіра, маленький носик, та червоні, ледь пухкі, вишневі губи. Все в ній було ідеально, окрім очей. Одне, праве око, було зеленого кольору, довгі вії та ледь помітний слід від косметики. Але друге око закривало волося, але даже так було видно, що під ним знаходилася повязка. Всі знали, що приховувала повязка, а точніше те, чого там не було. В принцеси не було лівого ока, і всім було відомо, хто саме позбавив Ліеф від нього.

Брат та сестра зустрілися поглядами. Ернстіґ був втіленням самого зла, в той час, коли його сестра була самою добротою. Було дуже дивно бачити таких брата та сестру, з такими кардинальними відмінностями.

— Що ти сказала? — в пів голосу запитав Ернстіґ.

— Я сказала «ні».- впевнено відповіла Ліеф. — Брате, ти геть збожеволів, карати людей за такі невинні вчинки?! Даремно батько тебе не карав в дитинстві, за знущання над тваринами. Подивись, ким ти став? Ти геть втратив розум.

— Я майбутній король, — гучно сказав він. — Кожне моє слово — закон!

— Ти іще не король. Тому, поки що, мої накази вище твоїх. Солдати, відпустіть хлопчика. Це мій наказ, — після того, як вона це сказала, солдати відразу відпустили хлопця. Вони і самі були раді, що їм не прийдеться знущатися над живими істотами, на потіху божевільного принца.

Ернстіґ не знав, що сказати. Йому хотілося лише одного. Він помітив, що люди внизу, котрі почули слова принцеси, почали усміхатися дивлячись на нього, з тією самою відразою та призирством. Розвернувшись, він мовчки пішов всередину. Його погляд був прикутий до підлоги, але Аанбрік побачила, як на підлогу впала самотня сльоза. Невже Ліеф смогла довести його до сліз? Це був поганий знак, тому як Ернстіґ просто так цього не залишить.

Зайшовши через кілька хвилин в замок, Ліеф йшла довгим коридором без вікон. Лише свічки мерехтливим світлом освітлювали шлях. Принцеса була життєрадісною, вона завжди намагалася знайти якусь краплю добра у всьому. Вона продовжила це робити навіть коли власний брат напоїв її сильним снодійним, а потім, коли вона заснула, він вирізав їй око. Йдучи цим коридором, вона почала згадувати саме цей момент з минулого. Навіть після такого вчинку, вона продовжувала вірити, що її брат зможе стати кращим, але з кожним днем, вона розуміє, що він справжній монстр. Гірший навіть за тих мутантів, ґрувелів. Але, все ж таки, вона відчувала до нього любов, яку сестра може відчувати до брата, яким би поганим він не був. Все ж, з одного боку, вона відчувала те саме, що і інші, а саме — страх. Якось ніяково було йти цим коридором, хоч Ліеф і знала, що недалеко від неї стоїть охорона, яку вона може покликати в будь-яку мить. Повернувши в інший коридор, вона не зрозуміла, що сталося, але чомусь вона опинилася на підлозі, а її нижня губа була розбита і з неї йшла цівка крові. Лише через кілька секунд Ліеф зрозуміла, що це її любий молодший брат. Він напав на неї коли вона повернула. Різкий біль в губі. Побачивши, як Ернстіґ замахнувся іще раз стиснутим кулаком, Ліеф встигла лише пискнути та прикрити лице рукою. Проте, замах кулаком був лише для того, щоб налякати її.

— Ах ти погань! Отримай, — кричав Ернстіґ, і при цьому весело сміявся. Замість кулаків, він почав бити її ногами.

Охорона чула, як принц знущається над черговою жертвою, але жоден з них не мав гадки, що то була принцеса. Вони гадали, що то була якась домашня тваринка, яких вже рідко зустрінеш в замку. Або, що жертвою став слуга. Жоден з охорони не квапився втрутитися, тому як вони боялися гніву Ернстіґа, а саме того, що він їх міг стратити, через вигадані ним причини.

Долоня Ліеф впала на підлогу. Побачивши це, Ернстіґ почав бити та чавити її пальці своїми чоботами.

— Досить!.. Припиніть! — відразу, як помітила, втрутилася Аанбрік. Вона відштовхнула принца від його сестри.

— Ти мене штовхнула?! Тобі що, життя набридло? — тими же очима, залитими кровю, кинув пронизливий погляд Ернстіґ на Аанбрік. С кожною секундою він ставав все більш скажений, і коли Аанбрік опустилася, для того, щоб допомогти Ліеф, то також отримала кулаком в скроню. Коли вона падала, Ернстіґ встиг вихопити її меч. Він явно хотів її відразу ж убити, але йому завадили.

— Стій! — жорстким голосом сказав його батько, Фіо Фаль-Занкфост другий. Разом з ним, коридором, йшла його дружина, матір Ліеф та Ернстіґа, Ламбе Фаль-Занкфост. — Зупинись, сину. Не роби дурниць. Вона, все ж таки, твоя рідна сестра. А ще, я не хотів би, щоб Вербордж засмутився. — Змучені роками очі короля Фіо, вони були геть як в Ернстіґа, такі самі, з жорстоким поглядом.

— Так, батько, — відповів Ернстіґ і кинув меча до ніг Аанбрік, котра вже, разом з принцесою, підводилася на ноги. Подивившись на свою матір, він помітив, як вона швидко прибрала погляд. Вона дуже рідко дивилася йому в очі, а все через те, що вона його боялася. Принц знав, що його матір, так само, як і всі, вважала його монстром. Його батько, це був один із двох людей, кого боявся сам Ернстіґ, хоч батько його ніколи сильно і не бив. Проте принц все ж відчував страх, і так само, як його матір уникала його поглядів, він уникав поглядів короля.

— Ви маєте помиритися. Але перед цим я хочу, щоб ти вибачився перед сестрою, — сказав король.

— Вибач мене, будь-ласка, — Ернстіґ повернувся до сестри та відразу вибачився. Проте, ті хто бачив його посмішку, коли він вибачався, йому не вірили. Для принца це були лише слова, котрі нічого не означали. — Сестра, дай но я тебе обійму, — продовжив він, хоч про це Фіо його не просив.

Ліеф, була здивована таким проханням, але все ж таки вона дозволила брату обійняти її. Аанбрік стояла в стороні. Так само як для Ліеф, для неї це була несподіванка. Чого Ернстіґ хотів насправді? Обійнявши молодшого брата, Ліеф почула тихе хихотіня, яке викликало іще більший страх. Чому він сміявся? Король, зі своєю дружиною, мовчки дивилися на своїх дітей. Проте королева була знервована. Вона боялася, що хлопець зараз може щось втнути. Хоч Ламбе і намагалася себе переконати, говорила собі, що це не правильно, але вона все ж ненавиділа свого сина, і, в той же час, боялася його.

— Люба сестричко, — прошепотів Ернстіґ на вухо Ліеф, — зрозумій, коли я стану королем, то ти відчуваєш це в першу чергу. — Принц притиснувся до сестри максимально, ніби хотів задушити. — Я віддам тебе на потіху кожному солдату. А якщо хтось відмовиться, я дам йому наказ, зробити це. А потім, коли в тебе геть не залишиться сил, я власними руками буду катувати тебе. І ніхто, розумієш, ніхто не буде в змозі мені завадити.

Ліеф і раніше чула від брата ці погрози, але цього разу, це було наче вперше. Ернстіґ відпустив її і спокійно посміхнувся. Вона подивилася на батьків а потім на Аанбрік. Всі мовчали. Повернувши в бік, вона пішла до власної кімнати, з опущеною головою. На підлозі, де вона вже пройшла, можна було побачити маленькі краплі води, які були її сльозами. Вона не хотіла, аби брат бачив їх, тому швидко прямувала до кімнати, яка знаходилася на кілька поверхів вище.

Відкривши двері, Ліеф миттєво зайшла в кімнату, і зачинив їх, відразу впала на підлогу, обіпершись спиною до дверей. Тут вона і змогла вивільнити своє горе, де її не почує Ернстіґ.

Ернстіґ пішов в своїх справах, про які нікому ніколи не говорив. Король лише одним поглядом на дружину змусив її також піти. Коли він залишилися з Аанбрік вдвох, то Фіо покликав її за собою. Зайшовши в одну з кімнат, король сказав:

— Розповідай! І прошу тебе, не засмучуй мене!

Аанбрік мовчала. Вона просто опустила голову вниз.

— Знову? — запитав король.

— Так, — ледь відповіла капітан.

— Розсповідай!

— Король Фіо Фаль-Занкфост, це просто неможливо. Вони наче були готові до нападу. Але ми не були готові, до такої відповіді. Ми втратили один корабель.

— ЯК МЕНІ ВЖЕ ВСЕ ЦЕ НАБРИДЛО, — не стримався та загорлав Фіо. Його ніздрі почали сильно роздуватися, від дихання. — Іще одна провалена місія, і я позбавлю тебе всього. ТИ МЕНЕ ЗРОЗУМІЛА? — знову загорлав король.

— Так. Але, послухайте мене. Я гадаю, що неможливо було так чітко вгадати час коли ми атакуємо. Я гадаю, що в нас зявився «щур», той хто розповідає ворогу про всі наші плани. І здається я підозрюю, що це Августин, мій віце-капітан.

— Августин?! Це не можливо. Мій син довіряє йому. Він говорив, що Августину можна вірити, так як він вірний моєму синові. — Король повільно зробив коло, навколо Аанбрік, мов оцінюючи її, а потім продовжив: — В тебе є докази в його зраді? Бо якщо немає, то ця розмова марна, — вже спокійним тоном мовив Фіо. Аанбрік не відповіла на питання. — Я так і гадав. Чому ти хочеш позбутися Августина? Невже тебе не влаштовує, що мій син приставив свою людину до тебе? Так, я певен, що Ернстіґ хоче знати все про тебе, адже він хоче одного разу взяти тебе за наречену, коли стане королем.

— Справа не в цьому, — різко сказала Аанбрік. — Я все ж підозрюю його в зраді. Ви не бачили його таким, яким бачила я. Августин користується тим, що принц довіряє кожному його слову. — Хвилину помовчав, вона наважилася сказати наступне. — Ваш син тільки і чекає нагоди, щоб королем стати. Він занадто жорстокий, і ви це самі знаєте. Ті люди, яких принц наказав сьогодні повісити, я певна, що вони невинні. В ту ніч, саме Августин був охоронцем складу, і я гадаю, що він, знаючи, що принц буде на його боці, вкрав частину припасів, а потім випив якусь бридоту, щоб було схоже на те, ніби його отруїли.

— Звинуваченя можуть бути правдиві, але мені потрібні докази.

— Докази? Але, ніяких доказів також не було, коли заарештували того чоловіка з його сімєю. Чому тоді їх повішали, адже доказів не було? Ах так, — покачала Аанбрік головою, — слова Августина. Він міг придумати все що завгодно, аби лише його не чіпали.

Фіо та Аанбрік знову мовчали та дивилися одне одному в очі. Це могла тривати хвилинами, або годинами, але пролунав стукіт в двері.

— Мій король, прибув мисливець за головами Вербордж, — сказав солдат. — І говорять, що він не з порожніми руками. Йому вдалося впіймати лідера розбійників, які знищили загін наших воїнів.

На обличчі Фіо з'явилася посмішка. Кивнувши Аанбрік в бік дверей, він хутко вийшов перший.

Вербордж вже дуже довгий час був мисливцем за головами. Основною його ціллю було те, щоб покарати всіх піратів та розбійників, які роблять те, що забажають. Ним керувала помста, адже він памятав той день коли він повертаючись з полювання та побачив, як палає все його селище. Його дружина та донька, загинули в тому пекельному вогні, який виник через розбірки кораблів піратів, які прикривалися місцевими, та Столиці. С тих пір він полював за різними покидьками, які чхати хотіли на закони, тому Вербордж вирішив сам стати для них законом, який не шкодує жодного з виродків. Вербордж був другою людиною, котрого боявся Ернстіґ.

Король розвязував Верборджу руки, давав цілковиту волю, на те, щоб мисливець міг робити з покидьками все, що забажає. Головним для Фіо було те, щоб мисливець приносив йому докази того, що ворога вбито. Частіше за все, це була саме голова. Але останнім часом він приводив впійманих живими, і в Столиці було цьому пояснення, а саме те, що принцеса Ліеф на нього вплинула.

Високий чоловік, під два метри зростом. Все його тіло було повністю закрито під купою речей. Старе, брудне вбрання, високі чоботи з ременями, товсті рукавиці. По очі він закривав обличчя маскою з тканини, а самі очі завжди були приховані під темними окулярами, навіть коли він знаходився в пітьмі.

Побачивши короля, Вербордж скинув каптур з голови. Мовчки дивлячись вперед, на Фіо, мисливець лише вклонився та взагалі не рухався. В цей час він був схожий на статую, на яку накидали старих речей.

— Вітаю тебе, мій любий друже, — протягнув руку король, аби потиснути Верборджу. Глянувши на долоню володаря, мисливець встав та обережно стягнув рукавиці з обох рук, а потім потиснув правицю короля. Вербордж бачив, що з королем прийшла і Аанбрік. Вони лише перезирнулися, так як відносини між ними були не надто приємними. В основному, саме Вербордж був проти спілкування з Аанбрік, але причину ніхто не знав.

Вербордж глянув на короля, та сказав, низьким грубим голосом: — Мені вдалося впіймати лідера розбійників. Він живий, і в даний час знаходиться у вязниці під вартою.

— Встань! Тебе не було пів року, і за цей час ти впіймав лише його одного? — запитав Фіо. Вербордж підвівся.

— Решта його зграї «непотребу» — мертві. Я зміг вистежити їх. Їх було надто багато, тому мені довелося зробити пастку. Всі, окрім їхнього лідера, згоріли живцем. Я вирішив зробити саме так. — Він замовк, ніби замислився. — Я гадав, що вам не потрібне все те «сміття», а лише їх лідер, для показової страти, тому і знищів їх всіх. — Вербордж став перед королем на коліно та опустив голову. — Пробачте, якщо я вас розчарував.

Фіо лише посміхнувся. — Встань, Вербордж, мисливець за головами. Ти зробив все правильно. Хоча міг вбити і лідера, а мені доставити доказ у вигляді його нікчемної голови. Ти дуже мені вірний. Ти готовий навіть життям ризикнути за мене. А за мою доньку, так взагалі без вагань. Раніше ти був жорстокішим, кілька років приносив мені лише голови ворогів Столиці, але моїй донці якимось чином вдалося зробити тебе тим, ким ти є зараз. І скажу тобі, це не так вже і погано. Ти став розумнішим, більш обережним. Раніше ти приходив весь в ранах та синцях. Інколи, навіть, на межі смерті. Але повторюсь, ти став розумнішим. Я вже кілька років не бачив твоєї крові, і я гадаю, що справа не в речах якими ти обвішаний, тому що ти і раніше їх носив, але навіть вони були просочені твоєю кровю.

— Справа не лише в тому, що я став розумнішим… вона геть не в тому, — підвівся Вербордж.

— В