Гамір. Ніч. Галявина. Люди із села посеред лісу. Серед скам’янілих від холоду дерев юрмляться їхні постаті в натягнутих по самі вуха каптурах (якісь із вовни, якісь — із вовчого хутра). У натовпі панують жах та цікавість: хтось перешіптується, хоть голосно скиглить, декілька людей обабіч про щось сперечаються, поглядають на палаючу під місяцем плямку світла. На плямці — сліди. Витоптуються неприродньо рівним кільцем, а те, що їх лишає, невидиме. Лише жалісно порикує час від часу. Посередині кола незграбною купкою лежить щось велике й видовжене. Ті люди, що наважилися підступити ближче, помічають то край білої вовняної кофтинки, то пістряві шкарпетки, а ще далі — бліда подерта долонька під темним, заплетеним у кіски волоссям. Гарна долонька.
— Та заберіть її звідти! — кричить хтось у лісі, гріючи долоні біля чужих смолоскипів. — Ну ж бо, покличте когось! Воно не піде від неї так просто!
Декілька парубків, хто сміливіший, хрупнули підошвами на край застиглої від жаху галявини. Виставили наперед саморобні списики, в‘їлися поглядом у коло… Наступний крок ніхто з них не зробив.
— То правда це? — сором’язливо спитав свого сусіда парубок. —
... 
