Onlayn kitobni bepul oʻqing: ta muallif  Зібрання творів. Том 3:Палімпсести, Таборові записки

Василь Стус

Гойдається вечора зламана віть,

як костур сліпого, що тичеться в простір

осінньої невіді. Жалощів брості

коцюрбляться в снінні — а дерево спить.

Гойдається вечора зламана віть

туга, наче слива, рудою налита.

О ти всепрощальна, о несамовита

осмутами вмита твоя ненасить.

Гойдається вечора зламана віть,

і синню тяжкою в осінній пожежі

мій дух басаманить. Кінчилися стежі:

нам світ не належить — бовваном стоїть.

Шалена вогненна дорога кипить.

Взялась кушпелою — обвітрені крони

всю душу обрушать у довгі полони,

і згадкою — вечора зламана віть.

І сонце — твоє, простопадне — кипить.

Тугий небокрай, погорбатілий з люті

гірких дорікань. О піддайся покуті

самотності! (Господи, дай мені жить!)

Удай, що обтято дорогу. Що спить

душа, розколошкана в смертнім оркані

високих наближень. На серця екрані

гойдається вечора зламана віть.

Гойдається вечора зламана віть,

неначе розбратаний сам із собою.

Тепер, недоріко, подайсь за водою

(а нишком послухай: чи всесвіт —

не спить?).

Усесвіт — не спить. Він ворушиться, во—

втузиться, тузаний хвацько під боки

мороками спогадів. Луняться кроки,

це, Господи, сяєво. Це — торжество:

надій, проминань, і наближень, і на—

вертань у своє, у забуте й дочасне.

Гойдається павіть, а сонце — не гасне

і грає в пожежах мосяжна сосна.

Це довге кружляння — над світом і під

кошлатими хмарами, під багряними

торосами замірів. Господи, з ними

нехай порідниться навернений рід

отой, що принишк попід товщею неб —

залізних, із пластику, шкла і бетону.

Надибую пісню, ловлю їй до тону

шовкового голосу (зацний погреб).

Поорана чорна дорога кипить

нема ні знаку — од прадавнього шляху.

Сподоб мене, Боже, високого краху!

Вільготно гойдається зламана віть.

Я так і не збагнув

і досі ще не знаю,

чи світ мене минає

чи я його минув.

Днедавнє завзялось

у снінні чарувати.

Та й знакомиті дати

мені проставив хтось!

Світ повен сподівань,

мов став, що ні схлюпнеться.

І царство це — минеться

без клятв і без карань.

Сто дзеркал спрямовано на мене

в самоту мою і німоту.

Справді — тут? Ти — справді тут?

Напевне,

ти таки не тут. Таки — не тут.

Де ж ти є? А де ж ти є? А де ж ти?

Досі зросту свого не досяг?

Ось він, довгожданий дощ (як з решета!) —

заливає душу, всю в сльозах.

Сто твоїх конань… Твоїх народжень…

Страх як тяжко висохлим очам!

Хто єси? Живий чи мрець? Чи, може,

і живий, і мрець — і — сам-на-сам?

Цей став повісплений, осінній, чорний став,

як антрацит видінь і кремінь крику,

вилискує Люципера очима.

П’янке бездоння лащиться до ніг.

Криваво рветься з нього вороння

майбутнього. Летить крилатолезо

понад проваллям яру, рине впрост

на вутлу синь, високогорлі сосни

і на пропащу голову мою.

Отерплі очі збіглися водно —

повторення оцього чорноставу,

насилу вбгане в череп.

Неприхищений,

а чуєш, чуєш протяг у душі?

Здається, чую: лопають каштани,

жовтозелену викидають брость

і зовсім поруч — київське весняне

пахуче небо гуком налилось.

Здається, бачу: рвуться буйні трави,

де вже відговорили всі струмки,

а Україна, Лебединя, Слава

за сином назирає з-під руки.

Невже то — квітень, і шпачиний клекіт,

ачи немудрі кпини чи чужі

обірвані рулади? Чий же шепіт

урвавсь на воронованім ножі?

Пливуть видіння, пагорбами криті,

а за горою — паділ і байрак.

Цвітуть волошки в золотому житі

а над смараґдом луки сяє мак.

І таємнича мавка білорука

ступає — ніби вічністю пливе.

Кружляє мак. А над смараґдом луки

уже нависло небо гробове.

Аби лиш подолати гнів,

сторозтриклятий гнів здолати,

я б поіменно міг назвати

усіх братів, усіх катів.

Та погляд застує імла,

і ти, мов лев, у цій оборі,

де стільки кроків в коридорі, —

аж світ зайшовся дубала!

Намарне. Бога не гніви —

хай б’є пропасниця тобою,

допоки вижде час двобою

той вершник, що без голови.

Прикрийся мідною горою,

сховай зухвалу голубінь.

Тінь — трембітає наді мною

і в кожен слід ступає тінь.

Прикрийся обрію габою,

об розпач кулаки оббий —

і верне образ голубий

дружиною ачи сестрою.

Заповідається за мною

грім великодній, горовий.

Об розпач кулаки оббий,

прикрившись мідною горою.

Геть спогади — сперед очей.

Із лиць — жалі, із уст —

колючі присмерки ночей

у цей сорокопуст.

Як став — то вплав,

як брід — то вслід,

як мур — то хоч нурця,

пройдімо лабіринтом бід

до свого реченця,

де щонайвища з нагород

і найчесніша — мста

за наш прихід і наш ісход

під тягарем хреста.

Звелася длань Господня

і кетяг піднесла

над зорі великодні

без ліку і числа.

Ця синь зазолотіла

це золото сумне,

пірвавши душу з тіла,

об’яснили мене.

Голосить снігавиця,

колючий хрипне дріт,

а золота жар-птиця

пускається в зеніт.

Лискучі рури власним сяйвом сліпнуть —

іззовні і зсередини. Струмить

високий день. Як спирту штоф, стоїть

осклілий обрій.

Інші в душах тихнуть

і віддаються щедро, як жінки,

твоїй душі, що в сяєві оскліла.

А рідна нива, як вогонь, горіла

і чорні викидала колоски!

Сосна із ночі випливла, мов щогла,

грудей торкнулась, як вода — весла

і уст — слова. І спогади знесла,

мов сонну хвилю. І подушка змокла.

Сосна із ночі випливла, мов щогла,

і посвітилась болем далина.

Кругом — вона, геть доокруж — вона,

та тільки терням поросла дорога.

Сосна росте із ночі. Роєм птиць

благословенна свінула Софія,

і галактичний Київ бронзовіє

у мерехтінні найдорожчих лиць.

Сосна пливе із ночі і росте,

як полохке вітрило всечекання.

А ти уже — по той бік, ти — за гранню,

де видиво гойдається хистке.

Там — Україна. За межею. Там.

Лівіше серця. З горя молодого

сосна спливає ніччю, ніби щогла,

а Бог шепоче спрагло: Аз воздам!

Яка нестерпна рідна чужина,

цей погар раю, храм, зазналий скверни!

Ти повернувся, але край — не верне:

йому за трумну пітьма кам’яна.

Як тяжко нагодитись і піти,

тамуючи скупу сльозу образи,

радійте, лицеміри й богомази,

що рідний край — то царство німоти.

Та сам я єсм! І є грудний мій біль,

і є сльоза, що наскрізь пропікає

камінний мур, де квітка процвітає

в три скрики барв, три скрики божевіль!

Обрушилась душа твоя отут,

твоїх грудей не стало половини,

бо чезне чар твоєї Батьківщини,

а хоре серце чорний смокче спрут.

Церква святої Ірини

криком кричить із імли,

мабуть, тобі вже, мій сину,

зашпори в душу зайшли.

Скільки набилося туги!

Чим я її розведу?

Жінку лишив — на наругу,

маму лишив — на біду.

Рідна сестра, як зигзиця,

б’ється об мури грудьми.

Глипає оком в’язниця,

наче сова із пітьми.

Київ — за ґратами. Київ —

весь у квадраті вікна.

Похід почався Батиїв?

ачи орда навісна?

Мороком горло огорне —

ані тобі продихнуть.

Здрастуй, бідо моя чорна,

здрастуй, страсна моя путь.

Душа ласкава, наче озеро,

і трохи синім віддає.

Тут, поміж Туровом і Мозирем,

тепер призволення моє.

Горить налитий сонцем оболок

і день до берега припав.

А біля мене білим соболем

тремтить коханої рукав.

Мені була ти голубинею,

що розкрилила два крила.

І мужем, хлопчиком, дитиною

мене до неба вознесла.

У німій, ніби смерть, порожнечі свічад

пересохла імла шебершить, мов пісок,

і високий, як зойк, тонкогорлий співак

став ширяти над тілом своїм.

Дух підноситься д’горі. У зашморзі бід

аж зайшовся кривий од волання борлак,

аж огранням дзеркал заросилася кров!

Ніч зсідається, наче кришталь.

Начувайсь, навіжена, скажена душе!

Бо вдивляння, вслухання — зненацька уб’ють!

І зверескнула нервів утята струна,

і зверескнув пугкий напівсон кришталю,

і зверескнула пустка свічад.

Зажурених двоє віч,

криві терези рамен,

гербарій дзвінких долонь —

з ночі.

А де та горить зоря,

котру назирає син?

Об схід той, мов об багнет —

жалься.

Якісь переплески, блиск —

переймами досвітку.

І вже попливла-пливла

вічність.

Бо серце оговтати,

добігти до пам’яти,

немов на побачення —

годі.

Стань і вдивляйся: скільки тих облич

довкола виду твого, ніби німби,

так сумовито виграють на дримбу,

хоч Господа на допомогу клич.

Вдивляється у проруб край світів

душа твоя, зайшовшись начуванням.

Тонкоголосе щемне віщування

в подобі лиць — без уст, очей і брів.

І безберега тиша довсібіч!

Усесвіт твій німує і німіє.

І сонце, в душу світячи, не гріє:

в змертвілих лицях — відумерла ніч.

А з безгоміння, з тлуму світового

напружена підноситься рука

і пісня витикається тонка,

як віть оливи у долоні бога,

і сподіванням встелеться дорога,

і в серці зірка заболить жалка.

І стіл, і череп, і свіча,

що тіні колихає,

і те маленьке потерча,

що душу звеселяє.

Либонь, для тебе не дано

вартнішого зазнати

за цього, що спішить вікно,

як світ, заколисати.

Сховайся в череп, потерча!

Очниць великі вікна

потвердять, що горить свіча

розважно — ані бликне.

Тамте видіння у мені

світає — і світання

просториться в самотині,

як світу заступання.

Світання — мо